Люсі Мод Монтгомері - Емілі в пошуках веселки

залишив у Пічному містечку, навіть якщо на званому обіді я досі замислююсь, що зі столового приладдя треба взяти до рук першим. Емілі… пам’ятаєш ту ніч, коли твоя тітка Рут зловила мене на тому, що я тебе цілував?[38]

— Певно, що так.

– Єдиний раз, коли я тебе цілував, — без єдиної сентиментальної нотки зауважив Перрі. — І це тривало не довше за постріл, правда ж? Тільки подумав про літню даму, яка стоїть, підглядаючи, в нічній сорочці й зі свічею в руці!

Перрі врешті пішов, заливаючись сміхом, а Емілі піднялася до себе в кімнату.

— Емілі-у-Свічаді, — майже весело сказала вона, — тепер я знову можу дивитися тобі в очі. Я більше не почуваюсь осоромленою. Він кохав мене.

Вона якийсь час стояла усміхнена. А потім усмішка зникла з її обличчя.

— О, якби б я тільки дістала тоді того листа! — з жалем прошепотіла вона.

Розділ 25
Весілля, якого не було

Лише два тижні до весілля. Емілі була вражена тим, наскільки довгими можуть бути два тижні — незважаючи на те, що кожен день у неї був розписаний: вона мала багато справ — як домашніх, так і громадських. Подія обговорювалася всюди. Емілі стискала зуби і вдавала з себе таку ж піднесену як і всі інші. Ільза була тут і там, Ільза була всюди. Вона нічого не робила, зате говорила багато.

— Всюдисуща як блоха, — буркотів лікар Барнлі.

– Ільза таке невтомне створіння, — скаржилась тітка Елізабет. — Люди певно злякаються, що вона померла, якщо вона бодай мить сидітиме спокійно.

— Мені подарували на весілля сорок дев’ять флаконів засобу від морської хвороби, — поділилась Ільза. — Якщо сюди дістанеться тітка Кейт Мітчел, матиму п’ятдесят. Хіба не прекрасно мати таких практичних родичів, Емілі?

Вони удвох сиділи в Ільзиній кімнаті. Надійшов вечір, незабаром мав прибути Тедді. Ільза вже приміряла і зневажливо відкинула вбік з півдюжини суконь.

— Емілі, що мені вдягти? Виріши за мене.

— Не буду. Зрештою, яка різниця, в чому ти будеш?

— Правда, чиста правда. Тедд ніколи не звертає уваги на моє вбрання. Мені подобаються чоловіки, які помічають і кажуть мені про це. Чоловіки, яким я у шовках подобаюся більше, ніж у бавовні.

Емілі визирнула у вікно на зарослий сад, у якому місячне сяйво, немов безкрає сріблясте море, м’яко билось об корму перших суден у флотилії маків.

— Я мала на увазі, що Тедді… не думатиме про твоє вбрання… він думатиме про тебе.

— Емілі, чому ти щоразу говориш так, ніби ми з Тедді безтямно закохані одне в одного? Це твій вікторіанський комплекс?

— Заради небес, годі вже про вікторіанство! — з незвичною, немурреївською люттю вигукнула Емілі. — Я вже втомилася від цього. Усі гарні, прості, природні почуття ти називаєш вікторіанськими. Увесь-всенький світ здається затопленим зневагою до всього вікторіанського. Усі вони хоч самі знають, про що говорять? Але я люблю все вікторіанське, якщо саме так зараз називається все розумне і гідне.

— Емілі, Емілі! Гадаєш, тітка Елізабет вважала б розумним або гідним безтямно в когось закохатись?

Обидві розсміялись, і несподівана напруга здиміла.

— Все гаразд, Емілі?

— Авжеж. Гадаєш, я о такій порі радше била б байдики вдома?

— У мене так само. Я б не хотіла просидіти увесь вечір мовчки, чекаючи на Тедді. Ми з ним кожні кілька хвилин влаштовуємо через щось сцену. Сцени — це, звісно, прекрасно. Вони запалюють у житті вогник. Я просто потребую сцени бодай раз на тиждень. Ти ж знаєш, мені завжди подобались добрячі колотнечі. Пам’ятаєш, як ми з тобою гиркались? А потім ти здала позиції у сварках. Тедді в цьому теж і наполовину не такий гарний як я. От Перрі — той міг би полаятись як слід. Подумай лишень, які пречудові сварки були б у нас із Перрі! Це було б надзвичайно. Вони не були б нудними чи дріб’язковими. І як би ми кохали одне одного в перервах між колотнечами! О-хо-хо!

— Бажаєш зараз бути з Перрі Міллером? — блискавично перепитала Емілі.

— Ні, моя дорогенька. Але і за Тедді я не сохну. Зрештою, знаєш, ми обоє вже мали інше перше кохання. Це все лише розігріта холодна страва. Не турбуйся. Я дбатиму про нього. У мене це вийде значно краще, ніж якби він у моїх очах був трохи нижчим за янголів. Не варто думати про чоловіка, що він досконалий, бо він насправді у цьому впевнений, а коли він знаходить когось, хто із цим згоден, то сідає йому на шию. Мене завжди трохи дратує, що люди вважають мене щасливицею, бо отримаю в чоловіки Тедді. Приходить тітка Іда Мітчел і: «Ти матимеш невимовно прекрасного чоловіка, Ільзо». Приходить Бріджит Муні з Пічного містечка, яка чистить паркети, і: «Ого, ну але ж і нічогенького мужчину матимеш, панночко». І думаєш собі: «вони як сестри». Тедді справді хороший, особливо відколи довідався, що він не єдиний чоловік на світі. Він уміє дуже тонко відчувати. Хотіла б я знати, яка дівчина його цьому навчила. А, хоча була одна. Він розповідав мені про свою першу любов — небагато, зовсім трошки. Вона жорстоко його образила, потім змусила думати, що він для неї важливий, а тоді холодно відштовхнула його. Навіть не відповіла на лист, у якому він їй освідчився. Ненавиджу ту дівчину, Емілі… це трохи дивно, так?

— Не варто ненавидіти її, — втомлено відказала Емілі. — Можливо, вона й сама не знала, що робить.

— Я ненавиджу її за те, що вона так вчинила з Тедді. Хоча це й пішло йому на користь. Чому я ненавиджу її, Емілі? Використай свої славетні навички психоаналізу й розкрий мені цю таїну.

— Ти ненавидиш її… тому що… запозичуючи просторічний вираз, який ми досить часто чуємо… ти «підбираєш її недоїдки».

— Ти