Оксана Стефанівна Забужко - Notre Dame d'Ukraine: Українка в конфлікті міфологій

якби доля української культури в середині XIX ст. дійсно залишилася в руках убогих та безправних «повітових службовців», якими поспіль уявляють собі наших народників вихованці радянської школи, то сьогодні ця культура була б десь у тому стані, що білоруська. Проте справа, повторюю, не лише в привілейованому походженні. Справа в тому, що ориґінально українське народництво, і в «Книгах буття…», і у Шевченка (якому припала настільки виняткова історична місія, що, перефразовуючи Вольтера, можна сказати: якби Шевченка не було, його треба було б вигадати!) було шляхетським (козацько-лицарським) світоглядово — за всією своєю мотивацією, етосом і спрямованістю.

Українській народницькій інтеліґенції, на відміну від її пізніших російських колег, не залежало ні на пошуках окремого від Заходу «свого шляху» зі збереженням автократичної форми державного врядування, ані на тому, щоб «сховатися» в народі, «заперечивши себе як інтеліґенцію» та потішаючи себе кабінетними теоріями про духовну вищість Фєдьки над Ґете (навпаки, за свій прямий обов'язок вона вважала «помогти народові в освіті, в досягненні самосвідомости»[411]). Її модель нації була взагалі не  д е р ж а в н и ц ь к а  (в цьому питанні вона преспокійно обходилася тим-таки, ще декабристського виробу, федералізмом!), — а  д у х о в н о - к у л ь т у р н а, з дуже сильним етичним наголосом на рівності й свободі. «Істий українець, хоч був він простого, хоч панського роду, тепер повинен не любити ні царя, ні пана, а повинен любити і пам'ятовати єдиного бога Іісуса Христа, царя і пана над небом і землею»; «лежить в могилі Україна, але не вмерла. Бо голос її, голос,  що звав всю Слов'янщину на свободу і братерство, розійшовся по світу слов'янському»[412], — це ті засадничі «докси» нової, взорованої на козацько-лицарській, української національної тожсамости, які найбільше суголосні ідеям французьких та німецьких романтиків про «республіку духа»[413] і які практично БЕЗ істотних змін (якщо не рахувати формальної «секуляризації» дискурсу) повторюються не тільки у громадівців та Лесі Українки, а й невиводною «родимою плямою» значáть усі наші самочинні масові рухи і модерної, й постмодерної доби (від Української Повстанської Армії з її гаслом «Воля народам, воля людині!» та відродженим козацьким культом св. Покрови — і аж до Майдану-2004, бунту прецінь також не стільки політичного, скільки морального, де головний пафос протесту спрямовувався проти насильства над свободою волі та зневаги «вищих» до «нижчих» [«Ми не бидло! Ми не козли!»][414]). Інтеліґенти-«українофіли» тільки поширили свій власний спадковий титул «лицарських синів» («Гинуть! гинуть / у ярмах лицарські сини» [Т. Шевченко][415]) на  в с ю  Україну, охопивши ним також і «братів незрящих, гречкосіїв», — саме в українському селянстві, закріпаченому зовсім недавно, наприкінці XVIII ст., вони вгледіли прямого, за Маланюком кажучи, «спадкоємця відумираючої шляхти»[416], багато в чому вірнішого її цінностям і пам'яті, ніж засимільоване (зрусифіковане чи покатоличене) дворянство, до якого належали самі (В. Антонович, Т. Рильський, М. Ковалевський та інші «хлопомани» у висліді своїх етнографічних мандрівок кінця 1850-х спеціально відзначали, «що всі селяни, з якими нам доводилось балакати, прекрасно пам'ятали Запорожжя і могли доволі категорично розказати про його побут»[417], і подібних свідчень зафіксовано доволі, щоб зрозуміти, як могло статися, що «кобзарський міф» Шевченка, в істоті цілком «інтеліґентський», був однозначно сприйнятий сучасниками за прямий vox українського populi: українське селянство в очах «хлопоманів» було несправедливо покривджене не тільки під оглядом відкритих новою добою європейських громадянських прав, а й за старим феодальним правом також — незаконно позбавлене «привілеїв і вольностей» козацького стану й обернене на рабів за російським зразком[418]). Тобто, у «своєму» мужикові українська інтеліґенція бачила зовсім не «передовий», порівняно з Гамлетом, «тип» стихійного соціаліста, а навпаки, здеправованого, «детронізованого» Гамлета, «Гамлета, взятого в рабство», — а проте такого, який і в рабстві здолав зберегти предківський дух республіканізму, продовжуючи таким чином ту, як мовляв М. Драгоманов, «нитку, що ввірвалась в нашій історії в XVIII ст.»[419]. Козацькі «висока любов до особистої свободи, по якій вони (козаки. — О. З.) воліли люту смерть ганебному рабству»[420], та «братерський» дух «комітату» з виборною демократією, заснованою на моральному, а не на дисциплінарному праві[421], були потрактовані за основу української «народньої етики» — а відтак і за наріжний камінь для побудови української нації модерного типу.

Для порівняння, Б. Парамонов свою студію про декабристський рух завершує прецікавим спостереженням, вартим довшої цитати: «…У рухові декабристів був мотив, який рішуче відрізняв його від наступних революційних рухів, причому відрізняв у кращий бік. Цей мотив — волелюбство, замінене згодом народолюбством. Післядекабристський революційний рух в Росії утратив пафос свободи, аристократичний пафос (NB: чи не від українців і перейнятий, було, на коротку історичну хвилю? — О. З.). Замінивши його народопоклонницькою ідолатрією, революціонери, самі того не завваживши, зазнали ще одної поразки від царизму: вони перейнялися патерналістською, урядовою, протекціоністською ідеологією»[422]. Зате цей пафос свободи знайшов собі дальше органічне продовження в народництві українському: замість «опрощатися» до «Фєдьки» («розінтеліґенчуватись», за точним виразом Ю. Шевельова), українофіли «висвятили в лицарі» самого «Фєдьку», чи то пак, «Ярему»[423] (наскільки статистично підставно, про те не нам тепер судити: доки наша історична наука не потрапить відтворити більш-менш об'єктивної соціологічної картини вкраїнського селянства півторастолітньої давнини, доти нам залишається вірити нашим «хлопоманам» на слово). Ось цей-то аристократичний етос, — згодом, у добу панування «масової людини», до невпізнання загладжений і затертий, — український рух, при всій його свідомо демократичній орієнтації, і зберігав живим і незмінним упродовж цілого «класичного» народницького періоду, і саме цим мене той період і цікавить. Не збагнувши цієї сторони українського руху, ми й далі будемо роками совгатися в тому самому зачарованому колі, відчитуючи свою спадщину за інструкціями, виготовленими у відділах пропаґанди ЦК КП(б)У.

Для повнішої ілюстрації наведу дефініцію українофіла, дану В. Антоновичем у 1896 p.: «Під словом українофіли ми розуміємо тих уродженців Південноруського краю, які настільки обізнані з своєю батьківщиною, що встигли констатувати відмітні риси її народонаселення, настільки розвинені, що можуть і літературно викласти свої переконання, настільки люблять свою батьківщину і бажають їй розвитку та успіху, що вважали б ділом гріховним замовчувати її особливості та похідні з цих особливостей конечні потреби, настільки не виключно заклопотані особистою кар'єрою й добробутом, що в міру спромоги, в законних рамках готові обстоювати свої переконання, незважаючи на упередження, з якими звичайно стрічаються їхні погляди, та на наслідки цих упереджень»[424] (курсив мій. — О. З.). Характеристика, як бачимо, не стільки ідеологічна («обізнані»), скільки, знов-таки, морально-психологічна («люблять свою батьківщину», «вважають ділом гріховним замовчувати», «настільки не виключно заклопотані кар'єрою й добробутом», що готові жертвувати ними в ім'я своїх переконань).