Стівен Кінг - Країна розваг

— Щоб це не було перепихоном від вдячності? Не буде, повір мені. Востаннє, коли я була з такою дитиною, як ти, я сама ще була дитиною. — Вона взяла мою руку і поклала її на шовкову чашечку бюстгальтера. Я відчув тихий рівний стукіт серця. — Я, мабуть, ще не остаточно розібралася зі своїми проблемами з татком, бо почуваюся втішно поганою.

Ми знову поцілувалися. Її руки опустилися до мого ременя й розщібнули його. Змійка з тихим скреготом поїхала вниз, і бік долоні Енні ковзнув уздовж твердого хребта під моїми трусами. Я охнув.

— Деве?

— Що?

— Ти вже займався цим раніше? Тільки не смій мені брехати.

— Ні.

— Вона що, ідіотка була? Та твоя дівчина?

— Мабуть, ми обоє були ідіотами.

Енні всміхнулася, засунула прохолодну руку мені в труси і взяла за прутень. Порівняно з тим впевненим триманням, поєднаним з ніжним погладжуванням великого пальця, всі спроби Венді задовольнити хлопця здавалися дуже слабенькими.

— Отже, ти незайманий.

— Винен за всіма пунктами.

— Добре.

* * *

Ми кохалися не один раз (на щастя для мене, бо першого разу я протримався секунд вісім, не більше. Ну, може, дев’ять). Я проник усередину, принаймні на це я спромігся, та потім усе порснуло. Більш соромно мені було хіба що раз — коли я дав залп дупою, приймаючи причастя у Молодіжному таборі методистів, — та й то навряд чи.

— О Господи. — Я затулив очі рукою.

Енні засміялась, але по-доброму, не зловтішно.

— Може, це й дивно, але мені лестить. Постарайся розслабитись. Я піду вниз, гляну, як там Майк. Не хочеться, щоб він застав мене в ліжку з веселим песиком Гові.

— Дуже смішно. — Якби я міг почервоніти ще дужче, моя шкіра б загорілася.

— Думаю, коли я повернуся, ти знову будеш готовий. Це, Деве, один із плюсів двадцятиоднорічних. Якби тобі було сімнадцять, ти, напевно, був би вже готовий.

Вона повернулася з двома пляшечками прохолодних напоїв у відерці з льодом, та коли халатик зісковзнув з її пліч і вона постала переді мною гола, найменше, чого мені хотілося, то це «кока-коли». Другий раз був кращий. Здається, я протримався хвилини чотири. Потім вона почала тихо покрикувати, і я кінчив. От би все так кінчалося.

* * *

Ми напівдрімали, Енні — поклавши голову мені в ямку на плечі.

— Добре? — спитала вона.

— Так добре, що аж не віриться.

Її усмішки я не бачив, але відчував.

— Після всіх цих років спальня нарешті згодилася для чогось, крім сну.

— А твій батько хіба ніколи тут не зупиняється?

— Надовго — ні, та й я сюди поверталася лише тому, що Майку тут подобається. Іноді я можу подивитися в очі тому факту, що він майже напевно помре, але таке буває дуже рідко. Я просто відвертаюся від цього. Укладаю угоди з самою собою. «Якщо я не повезу його в „Джойленд“, він не помре. Якщо я не помирюся з батьком, щоб він міг приїжджати й бачитися з ним, він не помре. Якщо ми просто лишатимемося тут, він не помре». Кілька тижнів тому, вперше, коли мені довелося вмовляти його надіти пальто перед тим, як виходити на пляж, я розплакалася. Він спитав, що таке, а я сказала, що в мене скоро критичні дні. Він знає, що це таке.

Я згадав те, що сказав їй Майк на паркувальному майданчику лікарні: «Це не обов’язково мусить бути остання радість». Та рано чи пізно остання радість повинна була настати. Так буває з нами всіма.

Енні сіла й загорнулася в ковдру.

— Пам’ятаєш, як я сказала, що Майк виявився моїм майбутнім? Моєю блискучою кар’єрою?

— Так.

— Про іншу я й думати не можу. Все, окрім Майкла, просто… порожнє. Хто це сказав, що в Америці не буває других актів?

Я взяв її за руку.

— Не переймайся через другий акт, поки перший не скінчено.

Вона вивільнила руку і ніжно провела нею по моїй щоці.

— Ти молодий, але не зовсім дурний.

Мені було приємно це чути, проте почувався я таки дурним. По-перше, через Венді, але не тільки. Я знову згадав ті кляті фотографії в теці, яку дала мені Ерін. Щось у них таке було…

Енні знову лягла. Ковдра сповзла, оголивши соски, і я відчув, що знову збуджуюся. У тому, щоб бути двадцятиоднорічним, справді були великі переваги.

— А весело було в тирі. Я вже й забула, як це приємно — вимкнути голову й просто довіритися оку та рукам. Батько вперше дав мені до рук гвинтівку, коли мені було шість років. Вона була маленька, однозарядна, двадцять другого калібру. Мені дуже сподобалось.

— Справді?

Вона всміхнулась.

— Ага. То була наша з татом спільна справа, і вдала до того ж. Як виявилось, єдина вдала справа. — Вона сперлася на лікоть. — Він продавав те лайно про пекельні муки, відколи був підлітком. І річ тут не лише в грошах — його самого батьки донесхочу годували заштатними проповідями, і я не сумніваюся, що він вірить кожному слову. Але знаєш що? Все-таки він насамперед південець, а тоді вже проповідник. У нього є пікап, модифікований під його потреби, за п’ятдесят тисяч доларів, але однаково пікап — це пікап. Він досі їсть крекери з підливкою у «Шоніз». Взірець витонченого гумору для нього — це Мінні Перл[60] і Джуніор Семплз[61]. Він любить пісні про зради й генделики з кантрі-музикою. І свою зброю теж любить. Мені байдуже до його марки Ісуса, і пікап я собі не хочу, але зброя… яку він заповів своїй єдиній дочці. Я можу піф-паф, і мені стане краще. Паршива спадщина, скажи?

Я промовчав, встав з ліжка і відкрив дві «коли». Одну дав їй.

— У нього в Саванні, у його постійному будинку, щось із п’ятдесят одиниць зброї, більшість із них — антикварна рідкість, і ще з півдесятка зберігається в сейфі. У мене в самої є дві гвинтівки в чиказькій квартирі, хоча до сьогодні я вже два роки не стріляла по мішенях. Якщо Майк помре… — Вона притулила пляшку з колою до лоба, наче хотіла втамувати головний біль. — Коли Майк помре, перше, що я зроблю, — позбудуся їх. Надто велика спокуса.

— Майк би не хотів…

— Так, звісно, я знаю, але