Данило Борисович Яневський - Таємниця Михайла Грушевського

заниженими, – інформував своє керівництво у Вашингтоні американський консул у Києві Дуґлас Дженкінс. – Перед тим, як покинути місто, українці, війська яких в основному складалися з так званих вільних козаків та добровольців, повбивали багатьох солдатів, які, перейшовши на сторону більшовиків, згодом потрапили в полон. В перші дні більшовицької окупації були здійснені сотні екзекуцій, чи, точніше кажучи, вбивств. За приблизними підрахунками, було розстріляно від 300 до 400 офіцерів, але ці дані не підтверджені. Більшовицькі війська були вороже налаштовані проти офіцерів, яких вони виявили в Києві, бо були переконані, що всі вони допомагали українцям, й на перший погляд, їх мало цікавило те, чи ці офіцери насправді брали участь у бою, чи ні. Їх просто розстрілювали або вбивали прикладами рушниць. Пізніше, однак, коли порядок почав відновлюватися, ці безладні розстріли практично припинилися, тим не менш, коли виявляли офіцерів з українськими документами, їх розстрілювали». Не забув пан Дженкінс розповісти про інші звитяжні здобутки нових господарів міста: і про великі руйнування в старому місті та в районі залізничного вокзалу, і про відсутність продуктів харчування та питної води, і про жертви серед мирних мешканців, у першу чергу серед жінок та дітей, які в пошуках харчів змушені були виходити зі своїх помешкань.[339]

Сепаратний мир підписано

За півтори доби, в ніч проти 27 січня «Українська революція», або «національно-визвольні змагання українського народу» сягнули свого апогею: «Мирний договір між Німеччиною, Туреччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією та Українською Народною Республікою» було підписано. Після цього київські делегати та міністр закордонних справ Австро-Угорщини «окремо підписали таємний протокол про створення українського коронного краю у межах Австро-Угорщини».

Підписання цього документа було акцією, по-перше, добре скоординованою: «повертаючись до Бреста, делегація (УНР. – Д. Я.)» не забула заїхати «до Львова, де таємно отримала від провідних галицьких діячів проект статуту українського коронного краю в Австро-Угорщині». По-друге, спільна віденсько-київсько-львівська угода мала виразно антипольську спрямованість. Чому націонал-соціалістичні політики пішли на це, пояснити з огляду на здоровий глузд, на нашу думку, неможливо. Так само як і неможливо зрозуміти таке: «Через те, що з вини українців полякам стало відомо про існування таємного протоколу про український коронний край, австро-угорська дипломатія змусила делегацію УНР погодитися на деякі зміни статті II мирного договору, в якій було зафіксовано північно-східний кордон України. Так постав т. зв. «Холмський протокол». Його узгодили у Відні Севрюк та Візнер. Суть полягала в тому, що північно-західний кордон УНР міг бути посунутий на схід від лінії, зафіксованої у IIстатті мирного договору, якби цього зажадало місцеве населення. Виявити це мав референдум. Така корекція насправді не змінювала суті угоди, що ґрунтувалася на етнографічному принципі».[340]

Українська делегація в Брест-Литовську. 9 лютого 1918 року. Підписання мирової угоди в Бресті. На першому плані, зліва направо: генерал М. Гофман, М. Любинський, М. Левитський. О. Севрюк, С. Остапенко.

Констатація

Зазначена угода, а вона має бути правовим документом, базувалася не на принципах права, а натомість на невідомому у юриспруденції «етнографічному принципі». Цей принцип по суті своїй був сегрегаційним і в цьому сенсі нічим не відрізнявся від «правових» норм щодо євреїв, які запроваджував у суспільне життя Німеччини уряд А. Гітлера або на які спирався, наприклад, режим апартеїду в Північно-Африканській Республіці.

Сучасні оцінки IV Універсалу

За вісім десятиріч, що минули після тих овацій і того хорового співу, дослідники зробили серед інших і такі висновки:

– проголосити Універсал «схильну до федеративного зв’язку з Росією» Раду «підштовхнули більшовицький наступ на Україну та необхідність якнайшвидшого укладання миру»;[341]

– чотири універсали – «визначні акти державотворення»;

– «Перші нормативно-правові акти періоду УНР мали більше політико-декларативний характер»;

– «практично усі конституційні акти УНР спиралися на концепцію правової держави».[342]

Натрапити в спеціальній літературі можна і на порівняння всіх універсалів, «які формували основи української держави», в т. ч. четвертого, з Декларацією про державний суверенітет України[343]. Нам важко сперечатися з фахівцями. «Вимушено» – так «вимушено», «підштовхнули» – так «підштовхнули». Папір такий – він усе стерпить. Наприклад, таке:

– «автономію і самостійність не слід протиставляти, бо вони визначають не форму державності, а етапи її становлення, повноту, рівень суверенності»;

– «ідейні джерела поглядів провідників ЦР на українську державність містяться як в історії національно-визвольного руху на Наддніпрянській Україні, так і в Галичині, Буковині, Закарпатті, адже він розвивався на загальноєвропейських, а не тільки російських традиціях»;

– «провідники Української революції будували не тільки вільну і незалежну Україну, а й Україну Велику, але велику не територією чи пануванням над іншими народами, а велику соціально-моральними якостями»;

– «ідея української державності, що утверджувалася в ході революції, сприяла консолідації не лише українців, а всього різнонаціонального населення України»;

– «до сфери державотворчої діяльності ЦР входили: вироблення ідеології державного будівництва, моделювання форм держави, вибір її оптимальної моделі з урахуванням світового досвіду, національних традицій, об’єктивної ситуації і ментальності українського народу».[344]

«Традиції» – «традиціями», «моральні засади» – «моральними засадами», «ментальність» – «ментальністю». Кожен має право зробити свої висновки. Глибокодумний та, напевно, єдино правдивий належить одному з провідних експертів у галузі історії тих часів, В. Верстюку. Виявляється, саме «більшовицький переворот підштовхнув українців до проголошення Української Народної Республіки, а згодом, у січні 1918р., – до оголошення повного державного суверенітету». Причина – «саме в такий спосіб українці намагалися залишити на скрижалях всесвітньої історії свій власний рядок, дистанціюватися від громадянської війни, яка розгорталась в Росії»[345]. Якби не Ленін, одним словом, так би і ходили під москалями – бо чого тоді, спитати б, залишати отаке паскудство на отих «скрижалях»?

Менш пафосно оцінювали ситуацію польські сусіди. Вони також мали на це право – хоча б тому, що угоди в Бресті укладалися і за їхніми спинами, і їм на шкоду. Саме тому польські політичні сили розгорнули широку пропагандистську кампанію, що мала антиукраїнський характер, засуджуючи таємний додаток Брест-Литовської угоди. Ліга польської державності 15 лютого 1918 р. у зверненні до народу цілком справедливо вказувала: кордон, установлений Центральними державами між Польщею й Україною, є «збиткуванням над принципом суверенності та справедливості», а договір з Україною укладено за рахунок польських національних інтересів». У цитованому дослідженні І. Томюк наголошується: «<…>приєднання Холмщини і Підляшшя до України за таємним протоколом Брестської угоди викликало хвилю політичних протестів і вороже ставлення з боку поляків до України, а восени 1918 р. – криваве збройне протистояння <…> Відтак нелегко здобуте порозуміння у польсько-українських стосунках напередодні світової війни було втрачено».[346]

Для повноти картини