Юліан Семенов - Аукціон

були такі ру…» — Вона знову закурила, довго мовчала, а потім тоненьким голоском заспівала памплонську пісеньку, і Степанов відчув, як у нього перехопило подих, і він теж вийняв сигарети, хай живуть рятівні сигарети, такі шкідливі для здоров’я, що б ми без них робили, особливо, коли серце стискається і дихати важко…

— П’ятнадцять сотень фунтів… — тим часом продовжував ведучий, — шістнадцять сотень фунтів, сімнадцять сотень фунтів, вісімнадцять сотень фунтів…

Ростопчин подивився на Степанова; в очах у нього був переляк:

— Жах, — прошепотів він, — це жах…

Софі-Клер зразу ж закам’яніла.

— Я не зрозуміла, любий, що ти сказав?

— Пробач, рідна, я сказав по-російськи… Жах, просто жах, які ціни, я боюсь, що містер Степанов не зможе нічого купити на свої гроші…

— Вісімнадцять сотень фунтів… Вісімнадцять… сотень фунтів… ві-сім-над-цять со-отень фунтів… Продано!

Верещагіна купив «картатий» американець, містер Грібл; наводку мав від Фола.

Потім винесли Врубеля.

— Полотно російського художника Врубеля, — оголосив ведучий. — Олія. Сто на сімдесят три. Живописець мало відомий на Заході, доля його чимось схожа з трагічною долею великого Ван Гога. Ціну для торгу ми визначили дві тисячі фунтів… Дві тисячі…

Степанов подивився на князя; той сидів нерухомо.

— Дві тисячі фунтів… Дві тисячі фун… — погляд метнувся в куток залу, — двадцять одна сотня, двадцять дві сотні, двадцять три сотні, двадцять чотири сотні, — Степанов знову подивився на князя, обернувся; в торгівлю включився хтось іще, але хто саме, зрозуміти не міг, людину було видно тільки ведучому, — двадцять п’ять сотень… двадцять вісім сотень… — палець з дерев’яним наперстком піднятий; зараз усе буде закінчено, чого він зволікає?!

Степанов різко обернувся до Ростопчина, той поворухнув вказівним пальцем, ведучий, хоч і дивився, здавалося, в інший бік, одразу ж помітив його жест, зиркнув оком на князя, до нього тут же підійшов один із службовців «Сотбі», подав картку; потрібно заповнити: ім’я, прізвище, адреса; Ростопчин сидів так само спокійно, жоден м’яз на обличчі не здригнувся, маска, як у Софі-Клер, тільки ледь смикалася верхня губа.

— Двадцять дев’ять сотень, три тисячі, тридцять одна сотня, тридцять дві сотні, тридцять чотири сотні, тридцять п’ять сотень, тридцять шість сотень, тридцять вісім сотень, тридцять дев’ять сотень, чотири тисячі, — ведучий, вдавалося, сам включився в гру, очі його металися від одного учасника битви до іншого, — сорок одна сотня, сорок дві сотні, сорок три сотні, сорок п’ять сотень, сорок шість сотень… сорок шість сотень…

«Усе, — подумав Степанов, — дарма він панікував, ми виграли, господи, щастя яке, ми зможемо повернути ще й листи, і Білібіна, і Головіна…»

Брокер, який стояв за трибуною неголосно сказав:

— П’ять тисяч.

Ведучий, не обертаючись, вів далі гру, монотонно повторюючи, ніби завчено:

— П’ятдесят одна сотня, п’ятдесят дві сотні, п’ятдесят три сотні, п’ятдесят чотири сотні… п’ятдесят… чотири… сотні, п’ятдесят…

Брокер, той, що назвав суму п’ять тисяч фунтів, підійшов до міжнародного телефону; їх було кілька; прикріплені на стіні, кабінки зроблено так, що туди можна просунути голову, — гарантія того, що сусід, котрий зняв трубку поряд, нічого не почує; набрав номер; спина в нього була тоненька, як у молодого Миколи Черкасова, коли той танцював Пата наприкінці двадцятих років, поки не став депутатом Балтики.

— П’ятдесят… чотири… сот…

Мізинець Ростопчина здригнувся; торг продовжувався ще з більшою несамовитістю; Степанов знову обернувся, але, крім картатого американця і сухорлявого непоказного дідка, що сидів неподалік від них, — один кивав, другий піднімав ліву руку, — нікого не помітив.

Коли суму догнали до тринадцяти тисяч, ведучий знову почав тягти жили, повторюючи, як заклинання:

— Тринадцять тисяч фунтів, три-над-ця-ать тис-сяч фу…

Ростопчин показав губами, навіть шепоту його не було чути:

— Чотирнадцять…

Брокери облишили торгівлю, дивилися в зал, запала гнітюча тиша, навіть телекамери не було чути, а може, вона перестала працювати.

— Все, — прошепотів князь, полегшено зітхаючи, — ти повезеш Врубеля.

— Чотирнадцять тисяч фунтів, чотир-над-цять тися-а-ач фунтів… П’ятнадцять тисяч фунтів, п’ятнадцять тисяч фунтів.

— Шістнадцять, — князь підняв мізинець.

— Шістнадцять тисяч фунтів, — ведучий змусив себе бути байдужим; він досяг свого, здавалося йому, підняв ціну, не знаючи, що битва за Врубеля була розроблена задовго до того, як почався цей аукціон і сюди прийшли глядачі, яких бентежила не доля мистецтва, не історія шедеврів, що йшли з молотка (чи, — точніше, — дерев’яного наперстка), а лише торг, битва сильних світу цього чи їхніх довірених — Шістнадцять ти-и-и-исяч…

Ростопчин ледь обернувся до Степанова.

— Оскільки в мене виникли непередбачені фінансові труднощі, я можу допомогти тобі — дати в борг, звичайно, — не більше, як три тисячі. Ти не заперечуєш, рідна? — він перевів погляд на Софі.

— Я думаю, ти виграв для містера Степанова цю картину, — сказала вона. — Це безумство платити за нікому не відомого художника такі гроші…

— А якщо? — спитав Ростопчин. — Гадаю, ти не заперечуватимеш?

— Не більше як тисячу, — мертво всміхаючись, сказала Софі-Клер. — Я думаю, ти поясниш ситуацію містеру Степанову… Якщо ж підеш на більше, я запрошу Едмонда, він у сьомому ряду, на сьомому кріслі, невже ти його не помітив, любий?

— Шіст-над-цять тис-с-сяч, — палець з дерев’яним наперстком піднятий, зараз ударить, ну, удар же, чорт паршивий, удар швидше…

Той самий брокер, з вузенькою, дитячою спиною, котрий дзвонив по телефону, кашлянувши, сказав:

— Сімнадцять тисяч.

Князь підняв мізинець.

— Вісімнадцять тисяч фунтів, — почав дражнитися ведучий, — вісімнадцять тисяч фунтів, вісім-м-м-на— дцять тисяч…

— Двадцять, — сказав брокер.

Ростопчин обернувся до Софі; та зробила ледь помітний рух, подавшись уперед; Степанов зрозумів, що вона зараз встане.

— Двадцять тисяч, двадцять тисяч, два-д-д-дцять тисяч, двадцять тисяч… Продано! Перерва, леді, джентльмени!

В залі загомоніли, засовали стільцями, почали голосно розмовляти; Степанов почув сміх, і зіщулився, усе це було протиприродним, чужим тому, що в ньому відбувалося зараз; він подивився на Ростопчина; той усе ще сидів нерухомо. Софі-Клер поклала свою суху долоню на його руки — пальці зчеплені, нігті білі, аж сині.

— Який жаль, любий. Я так переживала за містера Степанова, — сказала вона. — Я зворушена твоєю мужністю, спасибі за те, що ти виконав обіцянку. Ми будемо обідати разом?

— Ні, — відповів князь, насилу розтуливши губи. — Нам доцільніше побачитися завтра в твого адвоката. В будь-який зручний для тебе час…

— Це можна зробити й післязавтра. Така гостра необхідність відпала, любий, я спокійна за долю нашого сина.

— Післязавтра я вилечу з острова, — він підвівся, повернув Степанову чек, сказав по-російськи: — Жди мого дзвінка у себе в номері… — І, кивнувши Софі, пішов із залу.

«Так, — сказав собі Ростопчин, — я вмів бути змієм, коли воював. Зараз теж почалася битва. Софі, звичайно, не наці, але вона мій противник, отже, я мушу стати перевертнем,