Ренсом Ріггз - Бібліотека душ

недбалість здається мені божевіллям. Бентам говорив так, ніби вся ця розвага була не складнішою за похід у бакалійну крамницю: влетіли, всіх порятували, сховалися, прикінчили поганців, і Боб — твій дядько. Тобто, авжеж, божевілля.

— Ви розумієте, що нас лише двоє? — спитав я. — Двоє дітей.

— Саме так, — енергійно закивав Бентам. — Це якраз ваша перевага. Якщо витвори і чекатимуть якогось опору, то у формі війська під стінами фортеці, а не пари дітлахів на її території.

Його оптимізм почав підважувати мої сумніви. Можливо, подумав я, у нас і справді є шанс.

— Агов!

Розвернувшись на звук голосу, ми побачили, що до нас, засапавшись, на всіх парах летить Нім.

— Птах для містера Джейкоба! — вигукнув він. — Поштовий птах… для містера Джейкоба… щойно влетів… чекає внизу! — Досягши нас, він зігнувся навпіл і зайшовся затяжним кашлем.

— Як мені хтось міг прислати звістку? — здивувався я. — Хто взагалі знає, що я тут?

— То ходімо довідаємося, — запропонував Бентам. — Німе, веди нас.

Але тут Нім послизнувся і важко гепнувся на долівку.

— Ой, божечку, — забідкався Бентам. — Німе, ми знайдемо тобі тренера з ритмічної гімнастики. Пі-Ті, підніми бідаху!

* * *

Посланець — великий зелений папуга, чекав у фойє на першому поверсі. Він залетів у будинок крізь відчинене вікно за кілька хвилин до того й застрекотів моє ім’я. Отоді Нім його зловив і посадив у клітку.

Там він і далі стрекотів.

— Джжей-коб! Джжей-коб!

Голос у нього рипів, як іржаві петлі.

— Він не хоче розмовляти ні з ким, крім тебе, — пояснив Нім, підштовхуючи мене до клітки. — Ось він, дурна ти птахо! Перекажи йому свою звістку!

— Здрастуй, Джейкобе, — сказав папуга. — З тобою говорить пані Сапсан.

— Що? — шоковано перепитав я. — Вона стала папугою?

— Ні, — сказала Емма, — це повідомлення від пані Сапсан. Кажи, папуго, що вона передала?

— Я жива й здорова, сиджу у вежі у свого брата, — проговорив папуга моторошно людським голосом. — Інші теж тут: Мілард, Оливка, Горацій, Брантлі, Єнох та решта.

Ми з Еммою зачудовано перезирнулись. Брантлі?

А папуга, мов автовідповідач, знай собі торочив далі:

— Пес пані Королик сказав мені, де я можу вас знайти, тебе та панну Блум. Я хочу відрадити вас від будь-яких спроб нас урятувати. Нам тут нічого не загрожує, не потрібно ризикувати життям, викидаючи нерозумні коники. Натомість мій брат пропонує вам таке: здайтеся його охороні біля мосту на Кіптявій вулиці, і ви не постраждаєте. Я закликаю вас послухатися. Іншого вибору в нас нема. Ми знову будемо разом і під захистом та опікою мого брата станемо частиною нового царства дивних.

Папуга присвиснув, повідомляючи, що запис скінчився.

Емма недовірливо похитала головою.

— На пані Сапсан це зовсім не схоже. Хіба що їй промили мозок.

— А ще вона ніколи не називає дітей на ім’я чи прізвище, — додав я. — Вона б сказала «панна Брантлі», а не «Брантлі».

— Тобто ви не вірите, що це повідомлення автентичне? — спитав Бентам.

— Я не знаю, що то було, — відповіла Емма.

Нахилившись ближче до клітки, Бентам наказав:

— Перевірка справжності!

Птах нічого не відповів. Тоді Бентам обережно повторив команду і нашорошив вухо до птаха. Та враз він випростався.

— От чорт.

І тут я теж це почув. Цокання.

— БОМБА! — пронизливо закричала Емма.

Пі-Ті відкинув клітку в куток, згріб нас у захисні обійми й розвернувся до птаха спиною. А потім був сліпучий спалах і оглушливий вибух, але болю я не відчув: усе найгірше прийняв на себе ведмідь.

А ми не постраждали, тільки ударною хвилею мені заклало вуха й здмухнуло з Бентама капелюх, та ще була пекуча, хоч і, на щастя, нетривка спека.

Під дощем із клаптів фарби й папугового пір’я ми вийшли, спотикаючись, із кімнати. Ми були цілі й неушкоджені — всі, крім ведмедя. Той упав на всі лапи й, схлипуючи від болю, показав нам спину, обпалену, без шерсті. Побачивши це, Бентам розлючено закричав і обійняв тварину за шию.

Нім щодуху помчав будити Матінку Пилок.

— Ти розумієш, що це означає? — спитала Емма. Її всю трясло, очі були широко розплющені від жаху. Напевно, в мене вигляд був такий самий; після вибуху бомби людина інакшою бути не може.

— Точно я знаю одне: цього папугу прислала до нас не пані Сапсан.

— Очевидно…

— І Коул знає, де ми.

— Якщо раніше не знав, то тепер знає. Поштові птахи навчені розшукувати людей, навіть якщо відправник не знає їхньої точної адреси.

— А це означає, що Едисон у нього, — сказав я, і від цієї думки душа пішла в п’яти.

— Так… але тут є один нюанс. Коул нас боїться. Інакше не намагався б убити.

— Можливо, — погодився я.

— Та не можливо, а точно. А якщо він, Джейкобе, нас боїться… — Вона звузила очі. — Значить, у нас є щось лячне.

— Він не боїться, — озвався Бентам, підводячи голову зі складок на шиї в Пі-Ті. — Варто було б, та не боїться. Той папуга не повинен був вас знищити, а тільки знешкодити. Здається, моєму братові юний Джейкоб потрібен живим.

— Я? Навіщо?

— Мені на думку спадає лише одна причина. До нього дійшли чутки про твою виставу з порожняком, і це його переконало, що ти особливий.

— У чому особливий? — спитав я.

— Здогадуюся, що він може вважати тебе останнім ключем до Бібліотеки душ. Вбачає в тобі того, хто може бачити глечики з душами й користуватися ними.

— І Матінка Пилок таке казала, — прошепотіла Емма.

— Це божевілля, — сказав я. — Хіба так може бути?

— Важливо тільки те, що він у це вірить, — відповів Бентам. — Але це нічого не міняє. Ви проведете порятунок за планом, а потім ми відправимо вас, ваших друзів і наших імбрин щонайдалі від мого брата і його божевільних задумів. Але треба поквапитися. Джекові посіпаки простежать папугу й вибух до цього будинку. Вони вже скоро сюди нагрянуть, тому вам треба піти до їхньої появи. — Він звірився з кишеньковим годинником. — До речі, вже майже шоста.

І коли ми вже збиралися йти, до кімнати поспіхом увірвалися Матінка Пилок і Рейналдо.

— Матінка Пилок хоче тобі щось дати, — повідомив юнак, і жінка простягла мені маленький предмет, загорнутий у тканину.

Бентам сказав їм, що зараз не час для подарунків, але Рейналдо наполягав.

— Якщо потрапите в неприємності, — вклав він ту річ Еммі в долоню, — відкрийте.

Емма відгорнула цупку тканину. Та маленька річ, що лежала всередині, спочатку видалася шматком крейди. Аж поки Емма не покатала її на долоні.

На ній було дві