Світлана Талан - Купеля

родичка — тітка Ада. Я опинилася в чужій родині за тисячу кілометрів від батьківщини і з дитиною в лоні. Тітка спочатку бубоніла: «Якби знала, що ти з приплодом, то нізащо не погодилася б тебе прихистити», але коли народився Максим, то полюбила його, як сина, і про ті свої слова вже ніколи не згадувала. Вихор життя підхопив мене, закрутив і поніс. Навчання, дитина, робота, дім. Час збігав так швидко, що я не помічала зміну років і лише сьогодні зрозуміла, що десять років не так уже й мало, а Богдан досі не знає про існування сина…

Зі святом першими нас поздоровили тітка Ада й сусід Васько. Він такий кумедний! Сказано «науковець», або, як зараз говорять про таких, «ботанік». Стільки років безнадійно закоханий у мене, хоча я весь час підкреслюю, що ми лише добрі сусіди та друзі. Хіба він може зрозуміти, що кохання не вмирає з роками навіть тоді, коли десь зачепилося в минулому?

Ми з Максимком підходили до кафе, де збиралися влаштувати невеличке свято на двох, коли поруч загальмував «КамАЗ». Нічого дивного в тому не було, бо кафе «Мозаїка» з помірними цінами розташоване понад трасою, тож сюди часто навідуються водії, щоб перекусити та випити філіжанку кави. Але щось дуже знайоме я помітила в постаті водія, який вийшов із кабіни вантажівки. Чоловік повернувся, і ми зустрілися поглядами. Боже мій! Це був Богдан! Люди змінюються з роками, але очі залишаються такими, як і були колись. Його лагідний погляд темно-карих очей я бачила у своїх снах.

— Ти?! — здивовано сказав Богдан.

— Я, — відповіла й не пізнала свого голосу.

— Оце так зустріч!

Він підійшов ближче, і я помітила, що роки безпощадні не тільки до жіночої статі.

— Очам своїм не вірю! — усміхнувся він, показавши відсутність переднього зуба. — Скільки ж ми років не бачилися?

— Понад десять.

— Це ж треба! А ти, Женю, майже не змінилася! — сказав він, і я відчула запах часнику. На ньому була засмальцьована куфайка, спортивні синтетичні штани з відвислими колінами й гумові чоботи. Звичайний робочий одяг водія. — Чому ми стоїмо посеред вулиці? — схаменувся він. — Ходімо в кафешку, тут можна недорого перекусити.

— Ходімо, — погодилася я, бо стояла, як завмерла навіки статуя.

У кафе було малолюдно, тож ми мали змогу вибрати зручне місце за столиком біля вікна. Максим одразу ж почав розглядати меню.

— Твій син? — запитав Богдан.

Господи! Скільки разів я прокручувала у своїй уяві відповідь на це запитання!

— Так, — лише кивнула у відповідь, бо всі мої приготовані заздалегідь слова застрягли десь усередині. — Йому сьогодні десять років, — натякнула я.

— Вітаю! Тож ти сьогодні іменинник! — Богдан витяг із кишені двадцять гривень, подав Максиму. — Візьми, купиш собі якусь машинку.

— Мені десять років, — насупившись, сказав син, — я вже не граюся в машинки.

— То купи морозива! Іди, замов собі щось, а нам із мамою треба побалакати. — Він тицьнув гроші Максиму.

Я вийняла з гаманця двісті гривень.

— Синку, замов нам на свій розсуд щось святкове, — сказала я, віддаючи йому гроші, — а то офіціанта не дочекаєшся.

— Ти заміжня? — спитав він.

— Ні. А ти?

— Женю, віриш чи ні, але я одружений уже втретє. Не щастить мені в особистому житті.

— Чому ж?

— Перша дружина була непогана, народила мені сина, але не завжди мене розуміла. Можливо, іноді я був неправий, але то не я її ображав, а горілка.

— Ти забагато пив?

— Та ні! Я ж водій. Коли мені пити? Хіба що на свята й вихідні. А то попросив її, як людину, щоб принесла ще пляшку горілки, бо ноги не тримають, так вона мене не зрозуміла, зчинила сварку, а я не втримався і як заїду їй прямо в пику! Трохи сили не розрахував — зламав їй щелепу, а вона мені не пробачила, — зітхнув він.

— А друга дружина чим не догодила?

— Та була красуня! Не брешу ні крапельки, така була гарна, що йде селом, а на неї всі чоловіки вирячуються. Тільки й того, що краса неписана… Віриш, як зліпить вареники, то й зуби в тісті залишити можна!

Хотіла бовкнути: «Воно й видно», — але стрималася.

— Що мені з її краси? Врода не нагодує, — засміявся він. — Тільки й дивись, щоб у чуже ліжко не скочила!

— Теперішня дружина влаштовує?

— Галька? О! Вона такі борщі варить — за вуха не відтягнеш! І засмажує їх сальцем. Знаєш, так дрібненько поріже, підсмажить разом із цибулькою, а потім іще мерзле сальце з проріззю до борщу подасть, а ще й сто грамів наллє. Поважає чоловіка! — Він підвів угору вказівний палець, а я чомусь помітила бруд під нігтями.

Я поглянула на сина, який біля барної стійки про щось жваво розмовляв з офіціанткою.

— Женю, а ти пам’ятаєш, як ми з тобою на траві біля річки качалися? — спитав він і підморгнув. Мене ніби варом обдало. — Та не червоній ти, — посміхнувся він і кинув побіжний погляд у бік сина, — молодість-кохання-зітхання. Я ось що подумав. Ти ж живеш сама, напевно, уже й забула, що таке чоловічі любощі, то, може, я навідаюсь до тебе? Малого вкладеш спати, а ми згадаємо минуле.

— А як же твоя Галька? Негарно зраджувати такій гарній дружині, — сказала я, поглянувши на брудний комірець його сорочки.

— Не зітреться! І їй вистачить, — неприємно хихикнув він. — То як? Побавимося в ліжку? Гадаю, не відмовишся?

— Якщо я незаміжня, то це не означає, що я самотня, — відповіла я. — Узагалі в мене все добре і я щаслива жінка.

— Мамо! — підійшов син з офіціанткою. — Дивись, як ми прикрасили торт! — сказав він захоплено, і дівчина поставила на стіл торт із запаленими свічками.

— Яка краса! Зараз ти задуєш свічки, але не забудь загадати бажання, — сказала я сину. — І дядька пригостимо. Так?

— Ні-ні! — Богдан замахав руками й підвівся. — Мені, будь ласка, щось дешевеньке перекусити, — звернувся він до офіціантки. — Радий був тебе бачити! Бувай! — Богдан кивнув мені рукою на прощання й пересів за сусідній столик. За кілька хвилин він уже сьорбав суп і задоволено прицмокував.

— Мамо, а хто той дядько? — запитав син.

— Мій однокласник.

— А чому він такий старий і брудний?

— Таке в нього життя, — відповіла я.

Ми із сином поверталися додому, і я відчула, як у мене після зустрічі з Богданом стало легко на душі. Доленосна зустріч відбулася, хоча вона була зовсім не такою, як мріялося. Дивно, але на душі не було ні смутку, ні розчарування. Було лише відчуття, що все стало на свої місця,