Світлана Талан - Купеля

коли весь мій світ стільки часу обертається навколо коханого. Я стала рабою чекання, бо всі чоловіки навколо почали мені здаватися сірими мишами порівняно з Дмитром. Усе навколо стало тьмяним, і лише на нього згори лилося світло.

Що ж, хай начувається! Виймаю газету оголошень, шукаю розділ «Зустрічі». Ось зараз знайду собі… Ось що мені треба! «Не тримайте в собі те, що можна з легкістю відпустити! Якщо Вам необхідно відвести душу, висловити своє невдоволення та інші емоції… — ой як потрібно! — сторонній людині, яка повністю ввійде у Ваше становище, не дорікатиме Вам і не осуджуватиме, тоді послуга Співбесідника за викликом саме для Вас!» Те, що треба!

Телефоную. Виявляється, послуга коштує зовсім недорого, до того ж можна зробити індивідуальне замовлення. Замовляю інтелігентного, молодого, вродливого, у гарному костюмі, з краваткою і з квітами. У мене півгодини на збори. Хочу піти в дорогий ресторан. Дмитро мене водив туди лише двічі за чотири роки. Що ж, піду без нього. Дістаю шовкову вечірню сукню кольору смарагдової зелені. Я її пошила рік тому й жодного разу не вдягала: не було слушної нагоди. Як вона мені пасує! Плаття з американським вирізом мимоволі притягує погляд до пишного бюста, щоправда, його підтримує бюстгальтер без бретелей. Взуваю туфлі на високих підборах, і асиметричний поділ спідниці відкриває привабливі та стрункі ноги, а стегна зримо округлює. Останній штрих — французькі парфуми, подаровані Дмитром на Восьме березня. Проте є деякі сумніви щодо їхньої батьківщини.

Знову кидаю побіжний погляд на клятий годинник: Дмитро спізнився на дві години. Дзвінок у двері — і переді мною стоїть Співбесідник на замовлення. Високий, гарний, з квітами в руках і приємним запахом дорогого одеколону. Я ніяковію й за якусь мить уже шкодую, але відступати пізно.

Його звати… Утім, яка мені різниця? Ми сидимо в дорогому ресторані, п’ємо недешеве французьке вино, — бордо, — і в мене приємно шумить у голові. Відчуваю, що трішки захмеліла, хоча на тарілці печеня зі свинини та картоплі. До біса дієти і всі табу! Я хочу, щоб мене вислухали, бо я дуже самотня й мене з’їдає образа за невдале життя. Душу зсередини постійно гризе черв’як ревнощів, бо розумію, що дружина Дмитра краща за мене. Навіть собі не могла зізнатися в тому, що він мене просто дурить, коли обіцяє одружитися зі мною: якби хотів, то ми б уже давно були разом. Я живу чотири роки в оманливому світі, який сама собі вигадала, і тішуся з того. І не такий уже він красень — кругле черевце, рідке волоссячко на потилиці й старомодні окуляри на носі. І не такий вже розумний, бо за стільки років так і залишився рядовим бухгалтером на підприємстві. Навіть зростом не вийшов, бо я вища за нього на півголови й молодша на десяток років. Час від часу мій Співбесідник наливає мені темно-пурпурове вино з ароматом смородини і я охоче п’ю маленькими ковтками. Я заслуговую на те, щоб мене вислухали. Мені байдуже, чи Співбесідник розуміє мене, чи ні, бо з ним більше ніколи не зустрінуся. Дивує лише те, що я можу з легкістю розкрити душу незнайомцеві. Він не дуже балакучий, проте радить: «Хочеш позбутися проблеми, не думай про неї, і вона тебе не чіпатиме». Слушна порада, але не це головне.

Співбесідник поглянув на наручний годинник. Мої оплачені дві години спливли. Так мало часу потрібно, щоб виговоритися й вирватися з пастки самотності, яку я сама собі наставила й у яку піймалася. Усвідомила, що вийшла з темряви своєї душі й відчула під ногами ґрунт, а моя розбита очікуванням особистість знову стала цілісною. По дорозі додому Співбесідник каже мені, що я дуже гарна й приваблива настільки, що вся чоловіча половина в ресторані не зводила з мене очей. Дивно, але я чомусь вірю йому більше, ніж Дмитрові.

Ми піднімаємося сходами, і біля своїх дверей помічаю самотню постать Дмитра. Уперше критично оцінюю його непривабливість.

— Я спізнився… — починає він невпевнено й дурнувато кліпає очима.

— Спізнився, — відповідаю ствердно.

— Надовго? — дурне запитання!

— На все життя! — усміхаюся й беру під руку Співбесідника за викликом.

Однокласник

Ось так завжди! Тільки дочекаюся вихідного дня, коли можна досхочу виспатися, обов’язково прокинуся ні світ ні зоря. Так і є: мій старенький будильник показує лише шосту годину. Сьогодні особливий день, бо ми із сином іменинники. Так уже розпорядилася доля, що ми народилися в один день. Різниця лише в тому, що мій Максим зрадіє, прокинувшись уже десятирічним, а я із сумом констатую, що розміняла четвертий десяток. Понад десять років бачу в снах своє перше й останнє кохання — свого однокласника й батька моєї дитини Богдана. Усі роки я чекаю на нашу зустріч. Моя багата уява малює завжди різні картини нашої зустрічі: то я зустрічаю його на вокзалі, бо він зателефонував і сказав, що більше не може без мене жити й негайно приїздить, то випадково помічаю його в натовпі серед гамірливого міста, то наштовхуюся на нього в переповненій маршрутці. Навіть не знаю, яка уявна зустріч мені більше до вподоби, але впевнена в одному: вона буде незабутньою та доленосною. Сьогодні я відчула, що ми вже ось-ось зустрінемося, бо моє чекання занадто затяглося. У Богдана я закохалася ще в сьомому класі, але він мене вперто не помічав. Та чи й можна було розгледіти закохану тиху дівчинку, яка не мала модного одягу, не користувалася косметикою й у кишені якої завжди було порожньо, коли навколо такого красеня крутилися дівчата модельної зовнішності? І лише коли нам було по вісімнадцять років, почали зустрічатися. Здавалося, що нема у світі щасливішої за мене людини — і небо було вище, і зорі яскравіші, і сам навколишній світ вигравав різнобарв’ям. Десять днів шаленого кохання та неземного щастя — і гірка розплата: понад десять років чекання. Ті дні я пам’ятаю так, ніби все було вчора. Моя свідомість зберегла все до найменших дрібниць: і перший цнотливий, такий солодкий поцілунок тихого липневого вечора, коли я приїхала в село після закінчення першого курсу медінституту, і освідчення в коханні під самотньою столітньою вербою, і його ніжні пальці, які вперше торкнулися мого оголеного тіла на березі річки… Потім доля раптом змінила свої плани стосовно мене, вирішивши, що десять днів кохання з мене досить, аби пам’ятати їх решту життя. Богдан пішов на службу до лав армії, незабаром померла моя бабуся, яка виховувала з дитинства, а мене забрала самотня далека