Марек Краєвський - Голова Мінотавра

Старий граф, що справді доживав останні дні, привітав блудного сина зі сльозами й негайно виписав йому чек на суму, яку вимагав барон фон Кріґерн. Молодик зрадів не лише тому, що міг, нарешті, сплатити свій борг і звільнитися від гангстера, а передусім через те, що для нього закінчувалися розгульні часи й надходив період стабілізації. Батько помре, а він, як єдиний спадкоємець, управлятиме багатим маєтком, споважніє, ожениться й осяде в Баранячих Перетоках, і хіба що зрідка відвідуватиме якийсь таємний клуб у великому місті… Граф Юліуш Воронецький вочевидь передбачив синові плани й показав йому заповіт. У ньому було написано, що маєток стане власністю нащадка лише у випадку, коли той протягом двох років здобуде ступінь доктора філософії з математики або логіки. «Ти не можеш змарнувати свій талант», — такими були останні слова старого графа.

Воронецький без видимих зусиль повернув у вертикальне положення стільця, що впав разом із Попельським, і знову піднявся на імпровізовану сцену. Сів навспак на стільці навпроти, спираючись підборіддям на спинку й удивляючись у фіолетові комісарові вуха.

— Я був у розпачі, — сказав він, — але напевне, я недаремно чимось нагадую священика, як ви помітили, бо Господь мене захищав. На похорон мого батька приїхав його давній учень, сільський хлопець, що мав феноменальні математичні здібності. Це був такий собі діамант у кожусі, якого розшукав шляхетний граф і забезпечив йому навчання. Так… Саме тоді, на похороні батька, я й зустрів Мінотавра.

Воронецький підвівся й вийшов у двері, яких Попельський не бачив, бо їх затуляла ширма. За мить по дошках підлоги загупало. Граф знову з’явився на сцені. Але був не сам. Біля його ніг скулилася тварюка.

У лівій руці Воронецький тримав товстого ланцюга, другий кінець якого, наче зашморг, обхоплював шию Здзіслава Потока. Руки й ноги голого Мінотавра були зв’язані. У роті стирчав кляп. Кучму густого волосся вкривала якась мазь. На білястому, порослому волоссям, тілі виднілися червоні сліди потертостей, струпи й чиряки. Під шкірою напиналися могутні м’язи. Поток, схилившись, дивився спідлоба на Попельського. У його роті ворухнувся кляп. Мінотавр сміявся. На мить комісар забув про Риту. Відчув, як кров пульсує в скронях. Не витримав й оскаженіло кинувся вперед разом зі стільцем.

— Не нервуйте так, комісаре, — посміхнувся граф Воронецький. — Зараз я віддам вам потвору. Але спершу історія про хлопця, чиє життя є доказом Божої ласки. Отже, як я вам казав, я зустрів Потока на похороні свого батька. Він заінтригував мене власною потворністю, бо я маю слабкість до різних почвар. Я запросив його на поминки й ми довгенько розмовляли. Я дізнався про нього все. Він вивчав математику в Кракові, хотів присвятити себе логіці, а краківські вчені не оцінили його й висміювали його ідеї. А Поток мав наміри, услід за Лукасевичем, досліджувати тексти античних логіків, використовуючи математичні методи. Краківські вчені скеровували його до філологів, а ті, у свою чергу, не бажали з ним розмовляти, не маючи поняття про математику. Поток глибоко розчарувався, покинув навчання, виїхав із Кракова й став якимось гувернером у маєтку біля Бродів. Та повернімося до суті. Після похорону мого батька я проговорив із Потоком цілу ніч і запропонував йому написати за мене дисертацію. Я пообіцяв йому за це золоті гори, але він не хотів. Прагнув лише жінок. Подумки я з нього посміявся. Для мене це аж ніяк не становило проблеми. Але вже за мить перестав глузувати. Поток вимагав лише незайманих. Зажадав трьох цнотливиць: одну на початку роботи, одну після написання половини й одну на такий собі десерт, — Воронецький засміявся із власного дотепу, — після завершення роботи. Не пояснив мені, звідки такі забаганки, але я дуже поблажливий. У житті я набачився чимало дивацтв.

Воронецький замовк, сів у кріслі й закурив цигарку.

— Бачу, що ви щиро зацікавилися, комісаре, — посміхнувся до Попельського. — Що ж, слухайте. Це лише початок! Я винайняв Потокові квартиру на Жулінського, недалеко від моєї кавалерки, у якій я інколи мав інтимні зустрічі. Моя давня знайома, Клементина Новоземська, обіцяла мені допомогти, звісно, не задарма. Та зажадала такої винагороди, що я аж занімів. Торгуватися мені не випадало. За місяць вона знайшла найсправжнісіньку незайманку з Тарнова. Я зустрівся з нею декілька разів, і ніде правди діти, вона швиденько закохалася в мене. Запропонував їй спільну поїздку в Карпати, й ми поїхали туди моїм авто. Дорогою, під Мостиськами, я вдав, що машина зіпсувалася. Вечоріло. Я послав її до готелю. Ніби для того, щоб все виглядало пристойно, наказав назватися чужим прізвищем. Там вона повинна була на мене чекати. А дочекалася Мінотавра.

Воронецький змінився на виду. Зірвався на рівні ноги, схопив ключку й заходився нею лупцювати Потока. Той упав долілиць. Гули ребра, кінець кийка занурювався в його тіло, немов у тісто. На кляпі з’явилися плями крові й піни.

— А до неї прийшов канібал, потвора, людожер! — верещав Воронецький, гамселячи Потока по голові. — І погриз її, замість того, щоб лише трахнути, як обіцяв! Так, тварюко! Ти це зробив, ти, потворо, покручу!

Минуло добрих чверть години, перш ніж Воронецький угамувався. Поток лежав на боці й важко дихав у кляп. На його оголеному білястому тілі видніли червоні плями.

— У мене не було іншого виходу, — Воронецький важко зітхнув. — Звісно, я міг віддати його в руки поліції. Але хто б тоді написав за мене дисертацію? Навіть, якби я когось і знайшов, завжди існувала можливість, що цей хтось мене викаже… А ця тварюка ніколи мене б не зрадила, бо виказала б саму себе. Хай там як, але я залежав від нього, — граф утер піт із чола. — Невдовзі він приніс половину роботи й зажадав нової дівчини. У мене більше не було ілюзій. Мені було відомо, що на неї чекає… — він знову зітхнув. — Ну, ми й повторили все, хіба що дівчина була з Кельц, а Поток убив її… у Дрогобичі. Уся Польща гула, усі шукали Мінотавра. — Він якось дивно всміхнувся до Попельського. — Це ви, здається, вигадали, так? Влучно. Такий собі міф. Зрештою, сталося. Тим часом Мінотавр написав решту дисертації й зажадав останньої жертви. І раптом щось заїло в нашій гарно налагодженій системі. Новоземська не могла знайти незайманку. Тоді до неї прийшла Марія Шинок, котру туди прислала стара Неробіш. Новоземська, у минулому власниця борделю, знала, як удавати дівочість. Я зустрівся із цією Шинок… нічогенька була…