Стівен Кінг - Чорний дім

Енні Оуклі», «Ігрові автомати». Щойно пройшов дощ і зараз почнеться знову, в повітрі відчувається вологість. Неподалік вчувається лише розкотистий звук хвиль, що б’ються об безлюдний, встелений галькою берег. От-от наближається уривчастий звук гітари. Можливо, мелодія і весела, але Джека така музика лякає. Він не мав би тут бути. Це старе місце, небезпечне місце. Він піднімається алеєю між дерев’яними кіосками. Попереду знак із написом «СПІДІ ОПОПАНАКС ЗНОВУ РОЗПОЧИНАТИМУТЬ ПАМ’ЯТНИЙ ДЕНЬ 1982 — ТОДІ Й ПОБАЧИМОСЬ!».

Опопанакс, думає Джек, але він більше не Джек; тепер він Джекі. Він хлопчик Джекі, вони з матір’ю переховуються. Від кого? Від Слоута, звичайно ж. Від страшного-престрашного дядечка Морґана.

Спіді, думає Джек, але тепер він уже не Джек, він Джекі, і неначе отримує телепатичний сигнал. Дратівливий, трохи протяжний голос починає співати:

— «Чер-червона вільшанко не плач, не плач з горя, сама, / Годі сумувати, стару пісню час почати, танцюй з усіма…»

«Ні, — думає Джек. — Я не хочу бачити тебе. Я не хочу слухати твою стару пісню. Ти аж ніяк не можеш бути тут, ти мертвий. Помер на пірсі Санта-Моніки. Старий, лисий чорношкірий чоловік помер у затінку закляклих коней каруселі».

Але ні. Коли уві сні до нього повертається колишня логіка копа, що переховується, неначе пухлина, він одразу ж розуміє, що це місце не Санта-Моніка — воно надто холодне і надто давнє. Це земля минулого, до якої Джекі та Королева Бджіл утекли з Каліфорнії, неначе біженці, що бігли не зупиняючись, аж доки не досягли іншого морського узбережжя, місця, куди Лілі Кавано-Сойєр…

Ні, я не думаю про це, я ніколи не думаю про це

…прийшла, щоб померти.

— «Підводься, Підводься, не будь соньком!»

Голос давнього друга.

Друг, хай йому грець. Він той, хто вивів мене на шлях випробувань, той, хто став між мною і Річардом, моїм справжнім другом. Він той, хто ледь мене не вбив, ледь не довів мене до божевілля.

— «З ліжка, з ліжка вилазь бігом!»

Прокидайся, прокидайся. Час зустрітись зі страшним опопанакс. Час повернутися до твого не такого вже й солодкого минулого.

— Ні, — шепоче Джекі, й дорога уривається. Позаду карусель, схожа на ту, що була на пірсі Санта-Моніки, ту, яку він пам’ятає, ну… з минулого. Це гібрид, іншими словами, як це і буває уві сні, ні тут ні там. Але немає жодних сумнівів, що за чоловік сидить з гітарою на колінах під закляклим здибленим конем. Джекі впізнав би це обличчя будь-де, давня любов знову воскресає в його серці. Він бореться з нею, але це боротьба, у якій мало хто виграє, особливо той, хто повернувся назад, до дванадцятирічного віку.

— Спіді! — кричить він.

Літній чоловік дивиться на нього, і на його смаглявому обличчі з’являється усмішка.

— Джек-Мандрівник! — каже він. — Як я сумував за тобою, синку.

— Я теж сумував за тобою, — каже він. — Але я більше не подорожую. Я осів у Вісконсині. Це… — Він жестом показує на магічно відновлене тіло хлопчика, одягнене в джинси й футболку. — Це просто сон.

— Можливо, так, а можливо, і ні. У будь-якому разі тобі ще доведеться подорожувати, Джеку. Я вже давно намагаюся тобі це сказати.

— Що ти маєш на увазі?

Усмішка Спіді поєднує лукавство і злобу.

— Не вдавай дурника, Джекі. Чи ж я не надсилав тобі пір’я? Чи, можливо, не надсилав тобі яйце вільшанки? Надсилав, і не одне.

— Чому ви всі не можете дати мені спокій? — запитує Джек. Його голос схожий на скигління. Не надто гарно звучить. — Ти… Генрі… Дейл…

— Негайно заспокойся, — ще суворіше каже Спіді. — У мене немає більше часу, щоб панькатися з тобою. Гра стає жорстокою. Второпав?

— Спіді…

— У тебе твоя робота, у мене — моя. Та ж сама робота. Джеку, ти можеш не скиглити? Не змушуй мене й надалі гнатися за тобою. Ти, як і раніше, копісмен.

— Я у відставці…

— Насрати на твою відставку! Він убив уже не одну дитину — ось що погано. Але якщо ми його не зупинимо, він і надалі вбиватиме, — буде ще гірше. Той, кого він упіймав… — Спіді нахиляється вперед, його темні очі виблискують на смаглявому обличчі. — Цього хлопчика потрібно повернути і якомога швидше. Не повернути його — це те саме, що вбити його власноруч, мені навіть не хочеться про це думати. Він — Руйнівник. До того ж — могутній. Цілком можливо, що це остання дитина, якої йому якраз бракувало, щоб знищити його.

— Кому, можливо, бракувало? — запитує Джек.

— Багряному Королю.

— І що саме цей Багряний Король хоче знищити?

Спіді дивиться на нього певну мить, а тоді замість того, щоб відповісти, починає грати жваву мелодію.

— «Годі сумувати, стару пісню час почати, танцюй з усіма…»

— Спіді, я не можу!

Мелодія закінчується багатоголосим дзвоном струн. Спіді холодно дивиться на дванадцятирічного Джека Сойєра, цей погляд пронизує його наскрізь, навіть доходить до серця дорослого чоловіка. Коли Спіді Паркер знову починає говорити, у голосі виразніше вчувається південний акцент, що звучить презирливо.

— Ти негайно берешся до справи, чуєш мене? Припини скиглити, плакати й киснути. Збери всю свою силу волі докупи, хай би де ти її залишив, і берись до справи!

Джек відступає назад. Важка рука падає на його плече, і він думає, що це дядько Морґан. Він або, можливо, Превелебний Ґарднер. Це 1981 рік, мені доводиться переживати його знову і знову…

Але це думка хлопчика, а сон — дорослого чоловіка. Джек Сойєр, яким він зараз став, відкидає дитячий відчай: «Ні, аж ніяк. Я відмовляюся. Ці обличчя і ці місця залишились у минулому. Це важка робота, і кілька химерних пір’їн, кілька примарних яєць та один поганий сон не змусять його знову взятися за неї. Шукай собі іншого хлопчика, Спіді. Цей уже виріс».

Він уже готовий оборонятися, але нікого немає. Позаду нього на тротуарі лежить, немов мертвий поні, велосипед хлопчика. З номерним знаком з написом «БІҐ МАК».