Стівен Кінг - Чорний дім

почати» Бенні Беріґана, яка колись була улюбленою піснею Роуді. Це наклалося на мої дурнуваті вухо-галюцинації та все таке, мене так збентежило, я сам не розумію чому.

Кілька хвилин вони зосереджуються на своїх тарілках.

— Про що ти думаєш, Генрі?

Генрі нахиляє голову, прислухаючись до свого внутрішнього голосу. Насупивши брови, він опускає виделку. Внутрішній голос і надалі вимагає його уваги. Він дає лад своїй похмурості й дивиться на Джека.

— Хай би про що ти говорив, ти все одно думаєш, як коп.

Джек підозрює, що це був не комплімент.

— Що ти хочеш цим сказати?

— Копи мають зовсім інше бачення, ніж усі інші. Коли коп дивиться на когось, то насамперед він цікавиться, чим той завинив. Думка про невинуватість ніколи їм не спадає. Для досвідченого копа, який пропрацював уже не менше десяти років, а то й більше, усі, хто не коп, — винні. Просто більшість іще не впіймали.

Генрі описав не одну дюжину чоловіків, з якими Джеку коли-небудь доводилось працювати.

— Генрі, звідки ти про все це знаєш?

— Я це бачу по їхніх очах, — каже Генрі. — Саме так полісмени сприймають навколишній світ. Ти полісмен.

Джек випалює:

— Я копісмен. — Жах, він червоніє. — Вибач, ця дурнувата фраза крутилась і крутилась у моїй голові й просто вихопилася.

— Чому б нам не прибрати посуд і не розпочати «Похмурий дім»?

Склавши на купу кілька тарілок біля раковини, Джек бере книжку з віддаленого кінця стола і прямує за Генрі до вітальні. Дорогою, як завжди, зупиняється, щоб роздивитись студію свого друга. Двері з великим склом трохи прочинені до звукоізольованої кімнати, він бачить стіни, вкриті пірамідальним рельєфом, і електронне обладнання: мікрофон і програвач, які щойно повернулися з притулку Макстона і які були вже знову під’єднані перед м’яким стільцем, що крутиться; програвач для дисків і відповідний цифро-аналоговий адаптер під рукою, поруч мікшерний пульт і масивний магнітофон у сусідстві з великим вікном, що межує з кухнею. Коли Генрі планував студію, Роуді просила, щоб було вікно, бо, як пояснювала, хотіла мати можливість спостерігати, як він працює. Дротів не видно. Дисципліною і акуратністю студія нагадувала капітанську каюту на кораблі.

— Схоже, ти збираєшся працювати сьогодні вночі, — каже Джек.

— Я хочу підготувати ще два випуски Генрі Шейка, а також я працюю над підготовкою привітання до дня народження Лестер Ян і Чарлі Паркер.

— Вони народились одного дня?

— Майже. Двадцять друге і двадцять дев’яте серпня. Я не знаю, чи вмикати світло.

— Давай увімкнемо, — каже Джек.

Отже, Генрі Лайден вмикає дві лампи поруч із вікном, а Джек Сойєр прямує до м’якого стільця біля каміна, вмикає торшер і спостерігає, як його друг безпомилково рухається на світло, що падає крізь вхідні двері до добре оснащеного «щоб усе було під рукою» його улюбленого місця для відпочинку — дивана з дерев’яними спинками, вмикає ще дві лампи, а тоді вмощується, випроставши одну ногу. Легке світло поширюється видовженою кімнатою і освітлює Джека.

— «Похмурий дім», Чарльз Діккенс, — приступає Джек, прокашлявшись. — Гаразд, Генрі, ми розпочинаємо.

«Лондон. Михайлів день. Щойно добігла кінця судова сесія». Він читає і поринає у світ кіптяви та бруду. Брудні собаки, брудні коні, брудні люди, день без світла. Незабаром він дочитує до другого абзацу: «Туман повсюди. Туман згори річки, де він пливе поміж острівців і долин; туман унизу річки, де він клубочиться над вервечками суден і прибережного болота великого міста. Туман на Ессекських болотах, туман на Кентських долинах. Туман насувається на камбузи вугільних бригів; туман лежить на реях і огортає такелажі великих кораблів; туман опускається на планшири барж і маленьких човнів».

Його голос стихає, а розум тимчасово відволікається. Те, що він читає, на жаль, нагадує йому огорнені невидимим туманом Френч Лендінґ, Самне-стрит і Чейз-стрит, вогні у вікнах готелю «Оак Трі», Грізну П’ятірку, що причаїлась на Нейлгауз-роу, сірий підйом біля річки, Квін-стрит і живопліт біля притулку Макстона, невеличкі будинки, що розтягнулися, мов сітка; …який поглинає пошарпаний дороговказ «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» на автомагістралі, ковтає «Сенд Бар» і голодний опускається в долину.

— Вибач, — каже він, — я просто подумав…

— Я теж, — промовляє Генрі, — продовжуй далі, будь ласка.

Коротке мерехтіння старого дороговказу «В’ЇЗД ЗАБОРОНЕНО» йому навіть не натякає, що існує чорний дім, про який він ще нічого не знає, проте в який одного дня йому доведеться увійти, тож Джек знову зосереджує увагу на сторінці й читає далі «Похмурий дім». За вікнами сутеніє, а світло ламп теплішає. Справу Джарндисів проти Джарндисів розбирають у судах, до того ж адвокати Чизл, Мізл і Дрізл чи то допомагають, чи то заважають; леді Дедлок залишає сера Лестера Дедлока самого в їхньому величезному маєтку зі старою капличкою, тихою річкою і «Стежиною привида»; Естер Самерсон починає щебетати від свого імені. Наші друзі вирішують, що з нагоди появи Естер не завадило б випити, щоб витримати її безкінечне щебетання. Генрі підводиться з дивана, проходить на кухню і повертається з двома низькими широкими склянками, на третину заповненими односолодовим віскі «Балвені Даблвуд», а також склянкою звичайної води для читача. Лишень кілька ковтків, кілька слів на знак подяки, і Джек читає далі. Естер, Естер, Естер, її сонячна веселість, з якою вона розповідає, та й історія загалом підхоплюють читача і слухача, несуть їх у захопливу подорож.

Дійшовши до підходящої кінцевої точки, Джек згортає книжку й позіхає. Генрі підводиться й випростовується. Вони йдуть до дверей, Генрі проводжає Джека надвір, де безкраїм нічним небом розкидано безліч сяйливих зірок.

— Скажи мені одне, — каже Генрі.

— Валяй!

— Коли ти був у відділку, ти відчув себе знову копом? Чи, можливо, відчув, що прикидаєшся ним?

— Насправді було якось несподівано, — каже Джек. — Усе відбулося надто швидко, я знову відчув, що я коп.

— Це добре.

— Чому добре?

— Тому що це означає, що ти біжиш назустріч своєму таємничому секрету, а не тікаєш від нього.

Похитавши головою та всміхнувшись, навмисно не відповівши Генрі, Джек підводить ногу, сідає в автомобіль і прощається вже з невеличкого, проте добряче підведеного водійського сидіння. Двигун чхає, а тоді заводиться, загоряються фари, і Джек їде додому.

9

Минуло лише кілька годин — і Джек уже на головній дорозі безлюдного парку розваг під сірим осіннім небом. Обабіч нього дерев’яні кіоски «Хот-доги Фенуей Френкі», «Тир