Степан Далавурак - Чарівне горнятко

— Завтра починаємо війну.

Приїхали додому. Цар телеграму сусідові послав, що буде з ним воювати. На другий день царевич сам виїжджає на фронт. Як поглянув — а ворогів чорна хмара. Витяг він шаблю, підняв догори і почав говорити:

— Преч мене, преч мого ведмедя, преч мого тата, що мій тато військо має. Най чуже військо кров'ю стане!

Не пройшло і години, як війна закінчилась. Повернувся царевич до палацу і тяжко захворів. Кличе він тата до себе і просить виділити одного міністра:

— Маю кудись його послати.

Прийшов до хворого міністр, а царевич дає йому шаблю і каже:

— Їдь туди-то і туди, і кинь там-то і там шаблю у воду.

Через два дні міністр повертається.

— Кинув? — питає його царевич.

— Кинув.

— А який з'явився знак?

— Нічого не було, — відповідає міністр.

Тоді царевич наказав заарештувати міністра, а прислати до нього другого.

Прийшов другий міністр. Дає йому царевич шаблю, яку хотів присвоїти міністр, і наказує те зробити, що не виконав перший посланець.

Приїжджає міністр на те місце, кидає шаблю у воду, а з води вилетіла золота зірка і полетіла до неба.

Повертається міністр і заходить до царевича.

— Кинув шаблю? — питає.

— Кинув.

— А який був знак?

Вилетіла золота зірка і полетіла до неба. Царевич тої хвилини помер.

Хоронять його на цвинтарі, опустили в яму, засипали, а ведмідь поруч собі яму вибив, звівся на задні лапи і сказав:

— Тепер і я можу вмерти, бо ніхто більше ту шаблю не здобуде.

І ліг у яму.

Та й казка скінчилася.

КАЗКА ПРО ЦАРЯ І БІДНОГО ПАРУБКА[84]

Цю казку, може, й чули де, а може, й ні, бо таких казок багато є.

Був собі цар і мав доньку. Та донька в неділю рано чесала коси й вичесала вошу. Стало їй дуже соромно. Побігла з нендзою в пивницю і кинула в бочку з вином. Там бочок було багато, і поки дійшли до цієї — минуло кілька літ.

Вибили слуги чіп з бочки, а вино не тече. Що за біда — бочка ціла, а вина нема? Та й надумали бочку розбити. Так і зробили, а там воша вкохалася така, що на цілу бочку.

Понесли ту вошу цареві на показ. Він подивився, наказав убити її, а зі шкіри зробити дванадцять пар чобіт — на всю царську родину.

Виконали слуги царський наказ, і найкращі чоботи зробили для царської доньки. Взулася вона й каже:

— Вийду заміж за того, хто відгадає, з якої шкіри мої чоботи.

Цареві це сподобалося, і він звелів оголосити доньчину волю по всьому царству: хто вгадає, з якої шкіри чоботи в неї, стане її чоловіком, а хто спробує вгадувати і не вгадає, то його має розірвати ведмідь.

З'їхалося до царя багато панства, оглядають чоботи, але всі бояться смерті і вертаються ні з чим.

Прийшов глянути на ті чоботи і бідний сільський хлопець. Оглядає їх, оглядає, аж у цей час укусила його воша. Впіймав вошу, притулив до чобота — шкіра однакова.

— Та це з воші! — гукнув.

Побігла царська дочка сказати батькові, що сільський парубок відгадав, а цар:

— Та чи виходити тобі заміж за якогось драба?

— Мушу, бо так обіцяла, — каже царівна.

— Так не буде! — розсердився цар.

А в царя був такий ведмідь, що людей їв. Цар і каже парубкові:

— Я тебе на добу зачиню з ведмедем у клітку. Якщо він тебе не займе, то будеш моїм зятем.

— Та най так буде, але відпустіте ще мене до міста.

Цар відпустив його, але під вартою. Купив хлопець скрипку, бритву, нагайку, шило, пір'я і горіхів. А як повертався, дорогою назбирав камінців.

— Тільки з'явився хлопець у палаці — його зразу кинули до ведмедя у клітку. Сідає він у куток і зубами лускає горіхи. А ведмідь питає:

— Ти що їси?

— Горіхи.

— Дай і мені покуштувати.

Дав хлопець зерня з горіха, ведмідь з'їв і попросив ще. Ще одного горіха розкусив хлопець, подав ведмедеві зерно, а тоді каже:

— Коли сам. Зуби маєш міцні.

І кинув ведмедеві жменю камінців. Ведмідь гриз, гриз, але не може жодного розгризти.

— В тебе міцніші зуби, — каже.

— Певно, що міцніші, я кидаю горіх в рот, і лише тріщить, а ти жодного ще не розколов.

З'їв парубок усі горіхи, а тоді бере скрипку і грає коломийки. Ведмідь так слухає, що аж писком крутить:

— Що ти робиш? — питає.

— Коломийки граю.

— Навчи й мене, — просить ведмідь.

Можу навчити, але тобі спочатку треба лапи поголити.

— Бери! Голи! — згоджується ведмідь.

Відважує хлопець дошку в стіні. Ведмідь запхав туди лапи, а хлопець затиснув їх дошкою і починає бритвою різати, шилом колоти, пером тикати, а нагайкою краяти. Як добре зболіло ведмедя, він проситься:

— Пусти, брате, я вже вмію грати.

Відпустив його хлопець, та ведмідь довго ще свої лапи облизував. Настала й ніч.

— Лягаймо вже спати, — каже ведмідь.

Рано-вранці цар біжить до клітки, починає відмикати двері, а ведмідь:

— Кого це так рано чорт несе?

— Це я — цар!

Тихо, най мій друг спить, бо як устане, нагайкою викрає, шилом нашпигає, бритвою вибритває, а тоді будеш знати, як коломийки грати.

Цар пішов, а через якийсь час прибігає його донька і каже:

— Ведмедю, виходь звідси!

Випустила ведмедя і до парубка:

— Тікаймо, бо тато готує смерть тобі.

Тікають вони, тікають, аж оглянулися назад — хмара війська за ними суне. Каже царівна:

— Я роблюся каплицею, а ти монахом. Вклякай і молися, поки вони не проїдуть.

Стала каплицею, а він монахом. Військо проїхало, і тікають далі. Побачили хмару війська попереду. Каже царівна:

— Це вони повертаються. Якщо нас впіймають, то смерть обом. Я стану ставком, а ти лебедем.

Над'їхало військо, напоїло коней, постріляли вояки в лебедя і поїхали.

Вже думають хлопець і царівна, що минула небезпека, але на другий день побачили, що сам цар на ведмеді за ними женеться.

— Тепер пропали ми, — каже царівна.

Парубок сідає на канаву, знімає з себе пасок і виправляє бритву.

А ведмідь здалеку кричить:

— Ой, не треба, я вже добре знаю, як коломийки грати.

Скинув із себе лютого царя, розірвав його, а молодим каже:

— Сідайте обоє на мене. Поїдемо в своє царство, і тепер будеш ти, хлопче, царювати.

БИСОЧКИ[85]

Жили-були два брати. Один бідний, а другий багатий. В багатого дітей не було, а зате в бідного аж семеро, одне від другого менше.

Коли впав голодний