Степан Далавурак - Чарівне горнятко

собі гадає, що віз не рушить з місця, то хай беруть. А вони як заїхали під скирту, то ще половину тих снопів забрали.

Сердитий пан, але мовчить і дивиться, що далі буде.

Якось ув'язали вони те все шпагатом і палкою, хлопчина взявся за дишло, і поїхали.

Пан як таке побачив, сів у бричку, доїхав до верби і повісився.

Тим часом бідняк і виміняний хлопець привезли все додому. Хлопець — у руки ціпа і став молотити.

По сусідству жив дуже заздрісний багач. Дивився він, як цілий день працював хлопчина, і почав підмовляти його.

— Може, ти перейшов би до мене служити?

— Добре, закінчу молотьбу і прийду до вас договоритися, — відповідає хлопець.

Приходить до багача. Посиділи, поговорили, і дійшло до головного:

— Буду вам служити, — каже хлопчина, — але при тій умові, як дозволите, аби я вас уколов шилом у м'яке місце.

— Дай подумати, — каже багач.

— Думайте. Я завтра прийду, і скажете: чи згідні, чи ні. Хлопчина пішов, а багач каже жінці:

— Я одягаю двоє штанів, а ти бери шило і коли мене.

Жінка — шило в руки і починає колоти, а багач — у крик. Бере він під штани ще й баранячу шкіру. Жінка знову шпигає.

— Болить?

— Не чути.

На другий день прийшов хлопчина і питає:

— Згідні ви чи ні?

— Згідний.

Пішов хлопець до кузні, зробив собі метрове шило з колодкою на півметра і з тим інструментом — до багацької хати.

Як побачив багач те шило, так зразу і помер.

— Йому завжди було всього мало, то, може, сира земля нагодує його нарешті?! — сказав хлопчина людям, що збіглися, і пішов кудись.

Куди — ніхто не знає.

ЯК ЦАРСЬКИЙ СИН БІДУ ШУКАВ[83]

Був цар і мав єдиного сина. Син ходив до школи і там почув від інших дітей, що на світі є біда. Одного разу питає він свого тата, що це таке. Батько й відповідає:

— Не знаєш, синку, що це таке, то й не треба тобі знати.

Та син був упертим, покинув школу і каже батькові:

— Дайте мені дванадцять козаків, і піду я у світ біду шукати.

Дав батько синові козаків і спорядив його в дорогу. Далеко не від'їхали, може, сотню-дві кілометрів, і побачили широку річку. Понад водою йшла дорога, і поїхали нею.

Раптом царевич побачив трепету і каже:

— Тут би нам добре було покупатись і відпочити під трепетою.

Звернули з дороги на луг і не встигли роздягнутися, як їх обійшла вода..

Тоді царевич подумав, що недалеко йшов, а вже біду знайшов.

Сидять не день та не два під деревом. Поки були харчі — їли; а як не стало — били коней, потім і сідла поїли, а нарешті по черзі почали один одного їсти.

Під кінець залишився царевич сам. Сидить не ївши день, сидить другий, а на третій припливає до нього ведмідь.

— Врятуй мене, ведмедику-брате, — проситься царевич.

— Присягайся, що ти мене не покинеш до самої смерті, то я тебе звідси вирятую.

Заприсягнувся. Ведмідь і каже:

— Ти голодний, не втримаєшся на мені. Я мушу тобі принести чогось, щоб ти підкріпився.

Ведмідь поплив назад, а через якийсь час повернувся і приніс зайця в зубах.

З'їв того зайця царевич, сів на ведмедя, і пливуть. Допливли до суші, а далі вже разом пішли.

Зайшли в якесь село. Дивляться, в селі ходять люди як люди, а роти у них звірячі.

Ідуть далі, дійшли до роздоріжжя. На роздоріжжі стоїть каплиця. Слухають, а в середині щомиті лише «тік-так!» Здивувався царевич, і дуже захотілося йому дізнатися, що там є.

В цей час надійшов якийсь чоловік, і царевич питає його:

— Хто має ключ від цієї каплиці?

— Ген там живе той ґазда, якому належить ця каплиця, — і чоловік показав на недалеку хату.

Заходить царевич у двір до ґазди разом із ведмедем. Як побачили люди звіра, перелякалися. Пояснив царевич, що його привело сюди, і пообіцяв, що ведмідь нікому нічого не зробить.

Переночували в ґазди, а вранці царевич побачив його дочку і пообіцяв ґазді, що ожениться на ній.

Готуються до весілля, а він з дівкою говорить у садочку.

— Скажи мені, що твій тато має у тій каплиці?

— Я тобі скажу, — відповідає вона, — як повінчаємося. Відгуляли весілля, першої ночі по тому молода вкрала в батька ключ і пішла зі своїм чоловіком до каплиці. Відкрили її, а там висить золота шабля.

— Відчепи шаблю, а на те місце вішай свою, — порадила царевичу дружина.

Переночували, а вранці дочка каже батькові:

— Ми йдемо в поле. Я хочу показати чоловікові, котра наша нива.

Бере вона чорного кота із собою, і йдуть у поле. Як вийшли за село, вона каже:

— Витягай шаблю.

Витяг шаблю.

— Кажи: преч мене, преч мого ведмедя, преч мою жінку. Най той кіт кров'ю стане.

Сказав, а з кота лише кров потекла.

Повертаються вони додому, і по дорозі подумав собі царевич, що його батько і мати в добрі живуть, а він мусить жити з такою жінкою, у якої звірячий рот.

Однієї ночі, щоб ніхто не почув, він з ведмедем утік з того двору. Вийшли вони в поле, царевич витяг шаблю, повернувся обличчям до села і каже:

— Преч мене, преч мого ведмедя, преч мого тата, що мій тато військо має, най це село кров'ю стане!

Не пройшло і п'яти хвилин, як царевич вже по коліна в крові стояв.

Каже ведмідь до нього:

— Сідай на мене, бо ще втопишся.

Поїхав царевич на ведмеді і дістався до якогось села.

У цьому селі залізнична станція була. Пішов царевич прямо до начальника. Сказав, що він той і той. Дали йому окремий вагон, і разом з ведмедем царевич щасливо доїхав додому.

Як побачив цар сина з ведмедем, то перелякався до смерті.

А син і говорить:

— Не бійтеся. Я недалеко йшов, а біду знайшов. Цей ведмідь врятував мене від смерті, і я його не покину, поки і жити буду.

Живе собі царевич спокійно, аж раптом дочувся, що сусідній цар хоче війну розпочинати.

— Виступайте першим, — каже син батькові.

— Не можу, сину, у нас сила мала, — відповідає батько.

— Спробуємо. Скажіть лише вивести завтра п'ять коней за місто.

На другий день вивели слуги п'ять коней за місто, цар з сином виїхали туди ж на машині, син витяг шаблю і промовив:

— Преч мене, преч мого тата, що мій тато військо має, най ці коні кров'ю стануть!

Як побачив це