Йозеф Рот - Йов. Фальшива вага

Він пішов. І в кімнаті стало дуже самотньо. Зненацька черниця встала, щоби поправити подушки, і це вже була велика подія. Вона одразу ж сіла на місце і завмерла. Дощ тихенько виспівував на підвіконнях. Час від часу знадвору було чути важкий звук коліс. Це їхали дві повітові підводи, вщерть завантажені домовинами і накриті чорним. На фірманах були чорні каптури, і мокра від дощу чорнота вилискувала, і хоча ще був день, ліхтарі ззаду на підводі вже світилися. Вони тьмяно блимали, теліпаючись і розхитуючись, і, здавалося, було чути, як вони дзеленькають, хоча через важкий звук коліс це було неможливо. Окрім того, коні-ваговики були запряжені в упряж із замалими дзвіночками, що ніжно і тихесенько жебоніли. Іноді проїздив напіввідкритий візок із парохії. В ньому сидів панотець із Найсвятішими Тайнами. Млявий огир повільно плентався, було виразно чути, як скриплять у в'язкій багнюці колеса. Вкрай рідко прошмигував якийсь перехожий, під прикриттям парасолі. Він теж виглядав, наче запряжена фіра мерців. У кімнаті цокав годинник, жінка дихала, черниця шепотіла.

Коли запали сутінки, черниця запалила свічку. Самотньо стояла вона, неймовірно самотньо посеред кімнати, на самісінькій середині, на круглому столі. Її світло було пізнє і милосердне. Айхмістрові здалося, що вона — єдина милосердна річ у світі. Раптом жінка підвелася. Вона простягла назустріч чоловікові обидві руки й тут же впала з пронизливим криком навзнак. Сестра похилилася над нею. Вона перехрестилась і затулила небіжчиці очі.

Айбеншютц хотів було приступити, але черниця жестом відсторонила його. Вона клякнула. Її чорне вбрання і білий габіт раптом почали справляти дуже сильне враження. Вона нагадувала чорний дім із засніженим дахом, і цей дім відділяв Айбеншютца від його мертвої жони. Він притулив гаряче чоло до холодної шиби й зайшовся сильними схлипуваннями.

Йому хотілося висякатися, він шукав носовика, не знайшов, зате схопив пляшку, що її вже тижнями неодмінно носив при собі, витягнув її і відпив довгий ковток.

Схлипування негайно стихло. Він тихенько вийшов, без капелюха, без плаща, і так стояв, під гнилою, гнилісною мжичкою. Це було так, ніби з неба паде болото.

XXXI

Ставало все гірше. Не схаменулися, як настав початок лютого. А пошесть усе не вщухала. Вмерло троє грабарів. Повітові службовці відмовлялися заходити в доми мерців. Із губерніяльної управи надійшла вказівка залучити як грабарів в'язнів.

До Золотогродського повіту з великої Золочівської в’язниці завезли арештантів. Їх посковували, по шестеро, ланцами, довгими ланцами, і вони, дзеленькаючи і побрязкуючи, всіли до потяга в супроводі жандармів із насадженими багнетами.

Їх розподілили по всьому Золотогродському повіті, по шестеро в кожному селі та дванадцятеро в містечку. На них одягнули особливі плащі з каптурами, все оброблене хлороформом. І в цих піщаного кольору, надзвичайно жаских хламидах, із дзенькотом і брязкотом, під охороною жандармів, вони входили до хат і хиж і з дзенькотом і брязкотом виносили звідти труни й вантажили їх на великі підводи, що їх надала громада. Спали вони на підлозі відділків жандармерії.

Декотрим із них вдалося занедужати на холеру. Вони потрапляли до лікарні, і все виглядало так, наче вони й справді хворі. Бо насправді вони були ніякі не хворі. Декому навіть удалося нібито вмерти. Тобто Каптурак доручав повітовим писарям видавати фальшиві свідоцтва про смерть. Із-поміж усіх в'язнів насправді помер тільки один, і то він був старий і вже невідомо скільки хворів. Найрозумніші втекли. Решта вижили. Складалося враження, що їхні ланци і туга за волею захищали їх від епідемії надійніше, ніж усі приписи заходів безпеки повітового лікаря Кіньовера. Та й дезертири, що перебігали з Росії, якимось дивом не заражалися. Бо що могли заподіяти якісь дрібнесенькі бацилки такій велетенській тузі за свободою?

Серед в'язнів, що перебралися тоді із Золочівської тюрми до Золотогрода, був і Ляйбуш Ядловкер. І він одного дня опав, як порожній міх, якраз під час супроводу фіри з трупами. Його звільнили з ланца. І він страшенно повільно, у супроводі жандармів, поволікся до Золотогродської лікарні. Тут, ніби випадково, назустріч ішов низенький Каптурак. Ядловкер справив собі приємність упасти ще раз. Каптурак відклав набік парасольку і поміг жандармові підняти Ядловкера. В одну руку Каптурак узяв парасольку, а другу запхав під руку Ядловкеру. Жандарм ішов назирці. Каптуракові нічого й казати не довелося. Він порозумівся з удаваним хворим за допомогою швидкого перезирання і неймовірно тонко нюансованих потисків руки. Що тепер із тобою буде? — спитав потиск. — Усе дуже загрозливо, — відповів м'яз Ядловкерової руки. — Побачимо, може, все ще вдасться виправити, — знову сказала Каптуракова рука, рука-розрадниця.

Отак вони помалесеньку пленталися до шпиталю. Перед входом Ядловкер дістав іще й пляшку дев'яностоградусної. Він заховав її спритно і надійно.

XXXII

Справи в Ядловкера виглядали дуже кепсько, і Каптурак ламав собі голову, як можна зробити так, щоби той помер. Надто відомий він був у цій місцевості як власник прикордонної корчми, та й узагалі — як просто Ядловкер. Вахтмістр Слама знав його, і айхмістр Айбеншютц. Та нагодився щасливий випадок, і вахтмістра Сламу, на підставі його ж прохання, яке він подав, коли вибухнула холера, перевели в Підгірці. Там його підвищили до штабсвахтмістра і коменданта жандармського постерунку.

Таким робом вони позбулися принаймні одного ворога, та залишався ще другий — той Айбеншютц. Ядловкер із Каптураком постановили знищити айхмістра Айбеншютца. Як можна знищити айхмістра Айбеншютца?

Передусім ішлося про те, щоби сховати Ядловкера. Через три дні в шпиталі помер один із хворих на холеру, селянин Михайло Химник, який нікому не був у голові. За ним і не кукурікнуло, його поховали під іменем Ляйбуш Ядловкер, вік сорок два роки, за фахом корчмар, родом із Коломиї. До речі, всі ці дані були вигадані. Ядловкера не було звати Ядловкер, йому було не сорок два роки, і родом він був не з Коломиї.

Під іменем Михайло Химник Ядловкера виписали зі шпиталю як такого, що одужав. Але де його подіти?

Найперше Каптурак забрав його з-під шпитальної брами і повіз поки що до себе додому. В нього була балакуча жінка, якій він не довіряв, яку він ненавидів. Тому він сказав: «До нас приїхав гість! Мій любий брат у перших, Гудес. Він поживе в нас кілька днів».

Добре! Чого ж не зробиш для брата в перших? Навіть у ці часи?

Вони склали докупи шість стільців, по три з кожного боку, і постелили на них ліжко для вдаваного Гудеса.

Він не показував носа з дому.