Майкл Доббс - Хід королем

в ті дні, коли дві великі фінансові імперії — у Лондоні та у Нью-Йорку — були пов'язані тільки невтоленною жадобою і підводним кабелем.

— Двадцять, двадцять п'ять. П'ять на десять,— почулася тріскотлива відповідь. Навіть у вік космічних подорожей досі неможливо налагодити лінії, що з'єднують з номерами брокерів,— звук ледь чутно, гірше, ніж комарине дзижчання. Чи в маклера і з вухами проблема?

Він зітхнув. Де пенні, там і п'ять мільйонів.

— Твої. П'ять.

Обвал почався.

Двері до редакторського кабінету щільно зачинилися. Це вже не мало значення: за кілька хвилин новини почують усі в будівлі. Заступник редактора, редактор відділу новин і редактор відділу ілюстрацій скупчилися навколо столу головреда; сцена нагадувала оточення поїзда племенем сіу, проте головред і не думав здаватися без бою.

— Я таке не поставлю на першу сторінку. Вони просто огидні. Це втручання в особисте життя.

— Це новини,— процідив його заступник, зціпивши зуби.

— Вам відоме «правило сніданку» власника газети. Нічого такого на першій сторінці, що образило б двох літніх леді, які читають це видання за сніданком,— заперечив головред.

— Ось чому зараз тільки бабці й читають нашу газету!

Головний редактор хотів запхати ці слова своєму нахабному заступнику назад у пельку, але не міг, оскільки саме так і висловлювався у своїх дедалі частіших суперечках з підстаркуватим власником. Він подивився ще раз на два фото розміром на всю пластину, вже розмічені червоним олівцем, щоб увага глядача не розпорошувалася на зайве — на ліжко, зіжмакані подушки й переплетені ноги, а натомість зосередилася на тілі й обличчі принцеси.

— Ми не можемо. Це просто неподобство.

Не кажучи ні слова, редактор відділу ілюстрацій нахилився над столом, озброєний червоним олівцем і лінійкою, та прокреслив дві акуратні лінії, відрізавши обидва фото трохи вище пипок. Те, що залишилося, уже неодноразово бачили на незліченних пляжних світлинах принцеси, але жодної принципової різниці не було: вираз обличчя, вигин спини і язик біля її вуха розповідали всю історію.

— А що кажуть у Палаці? — утомлено спитав головний редактор.

— Та чортова дурня там коїться. Коли Майкрофт публічно позбавив себе цноти, у них така каша заварилася!

— Спочатку Майкрофт, тепер це...— головред похитав головою, усвідомлюючи, що його не приймуть у жодному домі, на жодному званому вечері, якщо це буде опубліковано під його прізвищем. Він здійснив ще одну спробу опиратися.— Слухайте, це ж не клята Французька революція. Я не потягну королівську родину на гільйотину.

— Але це реальні суспільні проблеми,— озвався редактор відділу новин — спокійніше, ніж заступник.— Король втручається в різні питання, викликає політичні дебати, але цілком очевидно ігнорує те, що коїться у нього у Палаці, просто під дахом. Він мусить бути взірцем національної моралі, а не власником борделю. Він, виявляється, ще більший сліпець, ніж Нельсон.

Головред похилив голову. Фунт стерлінгів уже впав майже на два центи через ці чутки, а це вже реальна біда.

— Ніхто не просить вас очолити революцію — просто йдіть у ногу з іншими,— заступник знову почав боронити свої погляди.— Ці фото вже розійшлися по всьому місту. До ранку ми виявимося єдиними, хто їх не розмістив.

— Я не згоден. Мене не обходять паршиві іноземні газети. Це британська справа. Всі редактори у місті знають, які будуть наслідки друку цих фотографій. Ніхто не квапитиметься — принаймні не в наших британських газетах. Ні,— він у патріотичній гордості випростав плечі й рішучо похитав головою.— Ми не збираємося друкувати їх, поки не знаємо напевно, що хтось інший уже їх друкує. Може, ми так упустимо сенсацію, але я не хочу побачити цю сенсацію вирізьбленою в себе на надгробку.

Заступник намагався сказати, що бухгалтерія вже розраховує падіння накладу, яке і вирізьблять на редакторському надгробку, коли раптом розчахнулися двері й увірвався дописувач колонки пліток. Він надто хвилювався й важко дихав, щоб говорити ясно, його слова являли собою незрозумілу мішанину, аж нарешті він у розпачі замахав руками і схопив дистанційний пульт од телевізора у редактора на столі. Ввімкнув один із супутникових каналів новин. Власниками були німці, віщав канал з Люксембурга, а транслювався у половині Європи, у тому числі в Південній Англії. Екран заблимав — і з'явилося зображення принцеси Шарлотти в екстазі, з пипками та всім іншим. Без подальших слів заступник схопив світлини і кинувся рятувати першу сторінку.

— А мені це подобається, Мортімо. Дуже подобається.

Було по першій ночі, вранішні часописи вже прибули, і разом з ними Мортіма. Уркгарт, здавалося, був не проти й хихикав, переглядаючи матеріали.

— «Сьогодні вранці королю висунуть звинувачення в порушенні службового обов'язку,— зачитував Уркгарт зі сторінок „Таймза“.— У гонитві за особистою популярністю і власними політичними дрібними інтересами він підставив під удар не тільки себе, але й інститут монархії, відкривши його для лобової атаки. Політики і газетні королі, які в останні кілька тижнів скочили на підніжку його поїзда, показали себе як безпринципні та безідейні. Треба було мужності для твердого обстоювання конституційного принципу, щоб нагадати народу: монарх не повинен бути ні зіркою шоу-бізнесу, ні виразником суспільної думки, але неупередженим і політично непричетним головою держави. Френсис Уркгарт виявив мужність; він заслуговує на оплески»,— Уркгарт знову хихикнув.— Так, мені це подобається. Чому б воно не подобалося, моя люба? Я ж майже все це сам і написав.

— А мені більше до душі «Тудей»,— відповіла Мортіма.— «Край королівським цицькам і цяцянкам, тілу і титулам. Час їм затягнути ремінь і застебнутися до горла!»

— «Король-кретин»,— прочитав Уркгарт з іншого видання.— «Його королівській величності треба негайно сказати принцесі кілька слівець на вушко, навіть якщо йому доведеться вибитися на початок черги...»

Мортіма корчилася в нападі реготу. Вона просто підняла вгору випуск «Сана» з кричущим заголовком: «Король кубла».

— О любий мій,— ледь вимовила вона крізь судоми сміху, що душили її,— ти справді виграв цей бій.

Раптом Уркгарт посерйознішав, ніби хтось його перемкнув.

— Мортімо, я лише почав бій.

Він узяв слухавку, оператор відповів.

— Перевірте, чи канцлер казначейства ще рахується в світі живих,— доручив Уркгарт, обережно кладучи слухавку на місце. Не минуло й півхвилини, як телефон знов озвався.

— Як справи, Френсисе? — почувся на лінії голос — утомлений, наче абонента щойно збудили.

— Добре, а буде ще краще. Слухай уважно. У нас особливо тяжка криза, і голуби вже пурхають у голубнику. Нам треба вжити заходів, доки пташки не полетіли геть. Я вважаю, що