Андрій Касьянюк - Химерники. Влада народу, Андрій Касьянюк

На котру Ворон подивився здивовано; а пані війт Краматорську, Олеся Забужко, замовчавши, дивилася на Вишневецького.

Вона не хотіла перечити гетьману; тим більше не хотіла перемоги протестуючих – у такому випадку нічого доброго продажну та провладну війта не чекатиме; але й думка про вбивство власного народу її жахала.

– Що?!! – вибухнув люттю на неї вовкулака. Точніше, напівзмінений гетьман.

Жінка втратила усю свою сміливість, і стиснулася від страху, але продовжила:

– Під час вашої недієздатності, ваші обов’язки виконує генеральний обозний – пан Ворон, – її голос тремтів, але погляду від диктатора вона не відводила.

Краматорський полковник пришпорював коня, у прагненні щонайшвидше дістатися Бруківки Незалежних.

Він уже бачив у декількох сотнях метрів, вкінці вулиці, у просвіті між будинками задні ряди протестуючих. І вони були занадто жвавими.

І щось спалахувало.

І кричали від болю…

Та іноді доносилося: «Гетьмана геть!»

Полковник вчергове пришпорив свого ретивого коня, і навіть відірвався від свого полку. Він має встигнути!

Нещодавно Орлик зазнав удару, через що, блідий, відійшов у другий ряд. Але зараз він радів: старий козак оглядав лінію зіткнення протестуючих із вартовими, та бачив, що вона небезпечно потоншала.

Небезпечно для ворога.

Ось-ось, і вони прорвуться! Ще недовго народу платити жахливу ціну за свою волю від диктатора!

Залишилося тільки дотиснути!

І Пилип знов пішов у перший ряд, щоб вкласти свої, нехай і старечі, але сили людини у загальну справу.

Забужко тільки договорила, як у строю вартових когось вибили таранним ударом.

Вибили, бо за ним нікого не було, і зараз цей вартовий лежав із протестувальником на собі.

Втім, поруч ще залишався резерв із другої лінії, тож вони, відкинувши того протестувальника, встигли швидко зачинили отвір.

Але ж, що саме головне – усі побачили цей випадок.

– Вороне! – гетьман скривився, та подивився на другу після себе людину в країні. – Не дай нашим противникам скинути правителя та влаштувати сум’яття у нашій країні!

Ворон же, все також знаходячись у трохи згорбленому стані, думками був у собі.

Він розумів біль свого народу: і раніше відчував його, і ще краще збагнув після розмови з Чіпкою, а зараз взагалі ледь не плаче від цього болю! І він розуміє, чому ці вкраїнці пішли проти гетьмана – не тільки через те, що вони ледарі, чи що не хочуть сплачувати податки на армію – ні: через несправедливість режиму, через скрутність життя, та через власні погляди на життя своєї країни.

І вони мають право мати свої погляди. Вони мають право виявляти свою волю!

Але… його країна оточена одвічним ворогом! І Вишневецький, на відміну від попередників, довів свою силу, і тепер жодний агресор не зможе розпоряджатися вкраїнськими землями ніякими пактами Молотова — Ріббентропа, чи забороняти вкраїнцям бути вкраїнцями Емськими указами; а зараз гетьману треба тільки допомогти, і він знов стане ним: сильним лідером, що захистить країну від ворогів.

– Не будь зрадником своєї країни! – здається, навіть із нотками відчаю прокричав Єрмак Ворону.

Ворону. Людині, що ненавидить своє прізвисько.

Але воно нагадує йому про те, чого він більше ніколи не хоче побачити знов.

Генеральний обозний подивився на гетьмана – він стояв прямо за ним, а по боках від нього знаходилися лікарі, що лікували розведені у сторони руки геть беззахисного диктатора.

Герой визвольної війни поклав свою руку на руків'я своєї старої шаблі, та кивнув:

– Не буду. Але пообіцяй віддавати усього себе нашій країні!

– Обіцяю, – серйозно, по-справжньому щиро, кивнув Єрмак Вишневецький.

Ворон відвернувся від свого лідера, важко зітхнув, роблячи остаточний вибір, та віддав наказ вкраїнцям із гетьманської сотні:

– Відкрити вогонь по протестуючим!

Пилип із Чіпкою та іншими повалили додолу одразу кількох вартових, відкриваючи значну прогалину у строю противника.

«Задніх рядів уже немає! – радісно відмітив Пилип, оглядаючись. – Зараз ми розірвемо їхній стрій на шматки, зметемо їх, та дістанемося гетьмана!» – продовжував лікувати герой визвольної війни в передчутті.

Та негайно, з іншими, вони рушили у цю прогалину.

І одразу ж кожний із них отримав кулю.

Як і багато інших вкраїнських героїв, що були уражені пострілами сотні зрадників свого народу.

Орлик похитнувся на ногах, що раптом стали слабкими, ступив неконтрольовано назад, та впав на землю.

У вухах дзвеніло, тіло не відчувалося, а погляду героя відкрилося безкрає блакитнє небо.