Мішель Фейбер - Книга дивних нових речей

Принаймні Пітер гадав, що це під’їздила саме вона.

Грейнджер попередила його, що наступного разу приїде на більшій машині, не на джипі, а на вантажівці, придатній для перевезення провізії. Справді, до Сі-2 із-за тремтливого обрію, вкрита запоною ранкового сяйва, наближалася саме вантажівка. Мабуть, гадав Пітер, селище здавалося Ґрейнджер містом примар, тому що зовні, як завжди, нічого не вказувало на те, яке насичене спілкуванням життя вирує всередині. На думку оазян, єдиним завданням вулиці було довести від одного будинку до іншого, а не збирати постійно юрби людей.

Вантажівка зупинилася біля будинку зі зображенням зірки. Вантажівка? Радше автофургон, що цілком міг би ганяти вуличками англійського містечка, розвозячи хліб чи молоко. Логотип АМІК на його боці був малий і непомітний, татуювання якесь, а не хвалькувата фірмова символіка. Аміківці-квітникарі. Аміківці — торговці рибою. На потужну мегакорпорацію нічого не вказувало.

Пітер розмішував біля церкви будівельний розчин, коли над’їхала машина Ґрейнджер. Він помітив її з відстані кількох сотень метрів. Оазяни, які весь час були зосереджені на своїй роботі, до того ж мали слабкий зір (стосовно слуху Пітер не був певен), транспорту не помітили. Цікаво, якби Пітер удав, що також не помітив і далі працював тут разом зі своєю паствою? Чи Ґрейнджер зрештою вибралася б із вантажівки й пішла б до них? Чи поїхала б на машині просто сюди, на місце будівництва церкви? Чи їй увірвався б терпець і вона поїхала б геть?

Чоловік знав, що змушувати Ґрейнджер чекати неввічливо з його боку, навіть якось по-дитячому, але йому хотілося, щоб вона видобулася зі свого металевого панцира й поспілкувалася як належить із людьми, яких вона й «людьми» відмовлялася називати і від яких у неї «мурахи по тілу бігають». Насправді ж нічого страшного чи огидного в них не було. Якщо досить довго дивитися на обличчя оазян, їхні риси припиняли викликати відразу, а безока роззявина ставала нічим не гіршою за людські ніс чи брову. Прикро, що Ґрейнджер цього не розуміє.

Пітер саме хотів було повідомити своїм товаришам по роботі, що змушений ненадовго їх залишити, коли помітив порух у дверному отворі будинку, позначеному зіркою. Звідти з’явився оазянин, йому, схоже, невідомий. Балахон його був мишастого кольору. Дверцята машини відчинилися, і Ґрейнджер вийшла, сяючи білістю одягу.

Пітер обернувся, щоб оголосити оазянам новину, але в цьому вже не було потреби: його друзі, помітивши прибуття машини, покинули роботу. Усі поклали на землю те, що тримали в руках, обережно й спокійно. Номер П’ятдесят Два — жінка, на нічим не підкріплену думку Пітера, — підіймаючись сходами з цеглиною в руках, зупинилася саме посередині. Вона глянула на цеглу, потім звела погляд на стіну, де тягучий будівельний розчин невдовзі мав застигнути. Працювати далі чи ні — вибір для неї очевидно був нелегкий, але, повагавшись декілька секунд, вона все-таки рушила сходами донизу. Неначе вирішила, що приліплювати цеглину — завдання надто важливе, щоб виконувати його, не зосередившись на ньому сповна.

Решта оазян розмовляли поміж себе своєю мовою. Єдине слово, яке Пітер зрозумів, — єдине слово, якого, певно, не існувало в їхній мові, — це «ліки». Обожнювач Ісуса Номер Один нерішуче приступив до Пітера.

— Будь ла

ка, Пітере, — промовив він. — Як Бог не матиме роз арування... Як І у і вятий дух не матимуть роз арування... Я покину зараз будувати еркву й допоможу отримати ліки.

— Звісно, — відказав Пітер. — Ходімо разом.

Юрба оазян уся аж затремтіла, коли їхніми рядами прокотилося відчутне полегшення. Цікаво, чи це Курцберґ вселив у них такий страх перед Божим невдоволенням, чи вони просто надто вже прагнуть сподобатися новому пасторові? Пітер подумки зробив собі пам’ятку, щоб за найпершої нагоди поговорити з ними про Божу милість і співчуття: «Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!»[34] — тощо. Лише треба буде відшукати іншу метафору, не пов’язану з тягловим рільництвом.

Пітер і Обожнювач Ісуса Номер Один рушили через поле. Решта оазян лишилися, наче не хотіли налякати представника АМІК своєю численною появою, а може, виявляли повагу до Обожнювача Номер Один як до свого офіційного посередника.

Оазянин у мишастому балахоні, що вийшов зустріти Ґрейнджер, стояв на тому самому місці біля машини. Жінка передала йому білу картонну коробку, і він тримав її так урочисто, як священик тримає святі реліквії, хоча коробка й скидалася на величезне упаковання для піци. Здається, він не поспішав її нікуди заносити. Невідомо, чи обмінялися вони з Ґрейнджер словами, але якщо й так, то зараз розмова урвалася, адже оазянин пильно спостерігав, як Обожнювач Ісуса Номер Один і Пітер долали відстань від місця будівництва церкви до поселення.

Ґрейнджер дивилася на них також. Одягнена вона була, як і раніше, у білу блузу й бавовняні брюки, а голову її було пов’язано хусткою. Хай якою тендітною була її хлоп’яча постать, поруч із оазянином Ґрейнджер видавалася мало не велеткою.

— Хто це? — запитав Пітер Номера Один, коли вони підійшли ближче.

— 

, відповів Номер Один.

— Не Обожнювач Ісуса?

— Ні.

Пітер замислився, чи є взагалі для нього бодай якась надія вивчити оазянську мову. Сама, без англійської, вона звучала так, наче поле ламкого очерету й мокрого латуку вирубували мачете.

— Ти змарнував можливість отримати свою частку ліків?

— Ліки для в

іх, — відповів Номер Один.

Пітер не міг сказати, був тон голосу оазянина спокійно-впевненим, жалібно-обуреним чи похмуро-рішучим.

Усі четверо зустрілися в тіні будинку із зіркою. Напис «ЛАСКАВОПРОСИМО» розмився і став геть нерозбірливим, наче хтось обкидав стіну бомбочками з фарбою.

Обожнювач Ісуса Номер Один кивнув головою Ґрейнджер.

— Я маю жаль,

о тобі довело я довго тут затримати я, — промовив він.

— Я втечу звідси так хутко, як тільки-но зможу, — відгукнулася Ґрейнджер.

Хоча жінка й намагалася жартувати,