Вікторія Вецька - Зваблива ненависть , Вікторія Вецька

Розділ 26. Маленький крок назустріч

Тимур

Заспокоївшись, настільки, наскільки це взагалі, можливо, для мене, довелося шукати нічліг. Вирішив піти до найближчого готелю.

Втомлений після всіх пригод, я без зайвих роздумів вирішив на кілька хвилин зупинитись і витягти футболку з рюкзака. Світити голим торсом вулицями не хотілося, а до готелю ще треба було добратись. Швидко натягнув її на себе, а потім, не спиняючись, рушив вперед. 

Готель зустрів мене гнітючою тишею, яка нагадувала атмосферу бібліотеки о третій ночі. За стійкою реєстрації сиділа дівчина, така ж втомлена, як і я — і, можливо, навіть більше.

Я підійшов ближче. Вона, не піднімаючи очей, сухо промовила:

— Добрий вечір.

— А він тут добрий? — озирнувся.

Дівчина навіть не повела бровою. Видно, не я перший із подібними жартами.

— Одномісний номер, будь ласка, — додав я.

— Ваші документи.

Я передав їй водійське. Поки вона клацала по клавіатурі, я розглядав себе у відображенні дзеркала, що висіло неподалік. Вид був у мене, м’яко кажучи, не дуже — очі червоні, волосся скуйовджене, а футболка, схоже, мала власну думку про мою симетрію. Але ж красунчик? Красунчик!

— Оплата одразу, — сказала вона рівним голосом, не підводячи голови.

Я підійшов та сперся на стійку, зобразивши найкращу версію своєї чарівної посмішки.

— А я думав, для красивих чоловіків є особливі умови.

Дівчина на секунду зупинилася, підняла на мене очі. Чи то від втоми, чи то від моєї самовпевненості, але в її погляді з’явилася ледь помітна тінь розваги.

— Можна, — нарешті сказала вона.

Я вже відкрив рота, щоб щось відповісти, але дівчина швидко додала:

— Якщо цей красивий чоловік — мій начальник. А ви, на жаль, ні.

Промах.

Я театрально зітхнув, приклав руку до серця, ніби почув розбите зізнання.

— Жорстоко, — пробурмотів я, дістаючи картку.

— Життя таке, — знизала вона плечима.

Термінал пискнув, повідомляючи про успішну оплату.

Я забрав ключ і рушив до номера.

Піднявшись, я увімкнув світло, і його яскравий промінь так різко вдарив у очі, що я аж примружився. Кімната виявилася типовою — ліжко, тумбочка, стіл, два стільці, плазмовий телевізор, який, мабуть, давно не працював. І звісно, душ з туалетом — без них тут не обходиться.

Я сів на ліжко, втупився в стелю і спробував не думати. Не вдалося.

Рука потягнулася до телефону, а в голові заіскрилася думка, яка мала всі шанси закінчитися ще однією пригодою. Відкрив її контакт і на секунду замислився: писати чи не писати?

Писати.

«Забув у тебе футболку. Заберу завтра.»

Перечитав повідомлення. Було в ньому щось... стратегічне. Досить буденне, щоб не виглядати, ніби я шукав привід. Але водночас досить очевидне, щоб Квіточка зрозуміла, що я таки хочу її побачити.

Натиснув «відправити» серце таки трохи пришвидшилося.

Телефон завібрував швидше, ніж я очікував. Відповідь була проста:

«Добре. Завтра.»

Усміхнувся.

Тобто двері не зачинені. Ба більше, в мене є ще один шанс. І нехай я поки не знав, як цим шансом скористатися – завтра я обов’язково щось вигадаю.

***

Наступного ранку я прокинувся, і все навколо здавалось більш чітким, але водночас і напруженим. Сон залишився позаду, і відразу прийшов новий день із своїми запитаннями. Швидко зібрався. Сьогодні я мав повернутися до неї, забрати ту футболку, але, чесно кажучи, вона була лише зручним приводом. Що я насправді хотів? Допомогти їй зрозуміти її почуття, хоч і не мав жодного уявлення, як це зробити. Але з моїми власними почуттями я ж розібрався, так що проблем бути не повинно. До того ж, коли це я, відступав перед труднощами?

Коли я прийшов до її будинку, серце почало битися швидше. Постукав. Через кілька секунд мені відкрив Григорій Іванович, Христин батько.

— Доброго ранку, а можна Христину? — запитав я, намагаючись виглядати веселим.

— Доброго ранку, вона зараз підійде, але нам треба серйозно поговорити, — відповів він спокійним, але дещо вимогливим голосом.

— Я вас слухаю, — сказав я, намагаючись залишити спокій у голосі, хоча відчував, що ця розмова не буде легкою.

— Радію, що ти мене чуєш, бо я не звик повторюватися, — його голос звучав вперто, а погляд був, як рентген. — Я свою квіточку не просто так вирощував, щоб потім якийсь дурень її скривдив. Якщо ти дійсно серйозно налаштований, будь з нею не лише чесним, а й обережним, — він поглянув на мене з усією серйозністю, яку міг вкласти в цей погляд. — Дивись мені, якщо вона хоч раз заплаче через твої тупі вчинки. Ти матимеш справу зі мною. Я не дозволю її ображати, — його голос став суворим, а пальцем він вказав на мене, неначе це був наказ, а не порада.

Я відчув, як в серці щось стиснулося, але в той же час зрозумів — це не погроза, це просто його турбота.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍