В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

без варіантів? Але вийшло ще гірше. «Клієнт» навіть до лікарні не потрапив. Спасибі водієві. І тепер перейдуть до надійнішого? Чекай у гості «7.62»?[138] Оце вже тема. Бронік би не завадив. І що ж тепер? На півдорозі все не кинеш. Треба йти до кінця. А ще краще – до перемоги. Бо «кінець» – не дуже надихає… Ясно. Треба постійно бути з людьми. Гм… Але ж снайпер може підстерегти будь-де. Від такої кулі важко заховатися. Та й номер цей не Бастилія. Пробратися вночі – раз плюнути. Так. Треба порадитися з Марченком. Чи й Кодаковського підпрягти. У-у-у-у, матері його ковінька… Зайва метушня. Сам вирішуй. Хіба з Ігорем справді перетерти. А Олена? Міліціонер же… Ні. Їй краще не казати. Що там у неї на серці – невідомо, але турбувати ж навіщо? Та й після її обману… Краще нашорош вуха. Підгостри зір. Увімкни мозок. Продумуй кожен крок. І… буде тобі щастя. А Олена? Олена й досі на посаді богині. Богині твого серця. Всупереч усьому. І від цього нікуди не подітися. Та й чи потрібно? Краще радіти. Радіти такому життю. У якому може пощастити як у коханні, так і в смерті… Гм… Крутіше навіть, ніж у пісні. Ось так. Не скисати. Не ставати кефіром. Наїжачитись. І вперто перти далі…

Підвівся з ліжка. У дорожній сумці пошукав голку-нитку. Спорядив. Узяв покалічені джинси. Обдивився. Розірвано на кишені. Вирвано «з м’ясом». Гм… Що ж тут можна придумати? Вивернув. Обдивився. Латки не причепили. Шкода. Приметати до основної тканини? Можна. Але буде видно. Куртка ж коротка. Халепа! Нові штани купувати? А де взяти гроші та час, щоб знайти і вибрати? Прокол-прикол. Після сувенірного шопінгу по гаманцеві пройшлася серйозна дієта. Та й навряд чи так швидко знайде джинси «Pеtrol». А викидати останні гроші на ганчірку ну зовсім не хотілося. Чи купити на ринку спортивні і тинятися містом, ніби гопник?.. Ні-ко-ли!

Що ж робити? Орендувати в Ігоря? Розміри майже однакові. Несерйозно. Столичний супермен у позичених штанях? Ха-ха-ха! Моветончик. Стоп! А якщо?… У куртці є ж «лейбл». Чи – «лейба», як казали в дитинстві… «Каліхворнія»…

Швидко «відчинив» джинсову куртку. Точно. Є. Розцяцькована. З орлами-вензелями. Приклав до джинсової «рани». Чітко! Починаємо!

Працював уважно. Вивіряв кожен рух. Щоб красиво. Щоб надійно. Щоб – наче хвірма! Впорався за сорок хвилин. Хо-хо! Майстер! Ніби там і народилася! Тепер і на побачення можна. Навіть з богинею.

Покрутився перед дзеркалом. І так повертався, і сяк. Гм… Може бути! «Модний кутюр’є»! Лаґерфельд затремтів з переляку. Талантів надаровано! І життя повернулося привабливим боком. Укотре. Уміє ж, слава Богу!

Повісив штани до шафи. Уклався на ліжко задоволений. Таку проблему на лопатки поклав. І відпочинок – як гран-прі. Розкошуй!

Заплющив очі. Але «туареґ» мав щось проти. Він знову невідь-звідки з’являвся біля «зебри» й зачіпав задумливого роззявляку. Той котився м’ячем, ніби точно в кут воріт. Сумка відлітала вбік. Асфальт вигризав, ніби гриф із литки Котигорошка, шматок кишені джинсів. Не все бачив. Та й коли? Усе ж відбулося миттєво. Решту домалював уявою.

«А якщо це знову цей козел Колесниченко? – подумав. – Це ж йому, як два пальці… плюс два… Наказав своїм архарівцям. Ті випасали, а потім, коли отримали відмашку, “приступили до ліквідації”. Але ж вони менти. Руки тільки для того, щоб гроші загрібати, а голова – щоб кашкет було куди примостити. От руки з головою і не дружать. Тому я зараз і лежу в себе у номері, а не в камері моргу чи (при кращих розкладах) – у реанімації. Треба сказати Ігорю. Дві ж голови краще. Плюс його журналістський досвід. Щось, може, та й придумаємо».

Набрав Марченка. Розказав про пригоду. Донкор насторожився.

– Погано, – відрізав він. – Не подобається це все мені.

– Гм… – чмихнув професор. – Мені теж. Мало кайфу валятися посеред дороги з розірваними штаньми.

– Тепер сам не ходитимеш. Крапка. Тільки вдвох.

– Особистим охоронцем моїм станеш? – спробував пожартувати Лисиця.

– Можна, – підтримав Ігор. – Тільки «на громадських засадах».

– Зер ґут, кіндер, зер ґут, – пустився в жарти Богдан. – Бо фінансово таке задоволення не здужаю.

– А що ж із номером робити? Переселитися до тебе?

– Ліжко ж лише одне. Хоч і чимале.

– Отож, – штрикнув донкор, а потім голос його пом’якшав: – Хіба Олена…

– Якби ж, – вирвалось розчарування у професора. І картинка біля «Колеса» з’явилася як стандартна опція.

– Тоді б не висипа́вся, – обережно пожартував Марченко.

– Це точно. Зате був би під надійною охороною. Цілої капітана міліції. З маузером.

– Кльовий варіант. Аж два в одному. А там і до маршу Мендельсона рукою подати.

– Життя – це скінченність приємних і не дуже відчуттів, – зауважив філософськи Богдан.

– Ого! – вирвалося у Марченка. – Виходить, повалятися на асфальті під колесами авто – це навіть корисно. На геніальність пробиває.

– Не всіх. У мене тільки штани порвалися. А в Приймака…

– Його збили й завезли на пустир. А тебе вдарили і втекли. Не зростається.

– Думали, що самого удару досить. Але промазали.

– І слава Богу… То що з номером будемо робити? Дзвонитимеш Олені?

– Не сміши! – майже гаркнув Богдан, але думка обкутала приємністю. – Одна радість: по телефону ляпаса не випише.

– А може – прилетить на крилах?

– Не смішно.

– Чому? А раптом це – шанс? Тисни на жалість. Вона хоч і мент, а все одно жінка. Та ще і яка!

– А ви, юначе, кмітливий, як на ваші роки.

– Я серйозно. Колись «тісно спілкувався» з прес-секретарем обласного СБУ.

– І що?

– І що ж тобі сказати…

– Не маж усіх одним миром.

– Та я ж як версію.

– Добре. Подумаю.

– Думати ніколи. Сюди-туди – та й ніч на носі.

– Гадаєш, вони знову щось замутять? А раптом упевнені, що я так і не підвівся?

– Навряд. У них усе в системі. Якщо немає результату, спробують ще. Не заспокояться.

– Я теж. Відступати вже ніколи.

– А їм це по цимбалах. Вони б’ють першими.

– Нічого. Зате з нами Бог.

– Згоден. Але куля не завжди про це знає.

– Не сипте сіль на цукор.

– Я не жартую.

– Які тут жарти? Але внутрішній голос каже, що все буде добре. Принаймні цю ніч.

– Сильний аргумент. Залізобетонний. І від кулі заховає теж.

– Не накаркай.

– Мовчу… Добре. Повірю голосу. Нехай не помилиться.

– Краще без «не».

– Тоді – нехай каже правду.

– Нехай. Будь… А, стоп! Ти не знаєш, що це за кафе «Колесо»?

– А чому ти питаєш?

– Може, треба?

– Не хочеш – не кажи.

– Прийде час – скажу.

– Моя відповідь тобі мало сподобається.

– Чому?

– Бо воно належить твоєму другові Кату.

– Колесниченкові? – випалив на автопілоті професор.

– Ага. Тому й «Колесо». Це його шкільне поганяло.

– У школі він був скромнішим.

– Ага. Хоча належить воно йому через підставних. Ну, як зараз модно. Не буде ж він світитися… То не скажеш, нащо питаєш?

– Не жени коней. Ти ж знаєш, коли потрібно спішити. Коли ловиш бліх…

– І коли розслідуєш заплутане вбивство?

– Майже так. Ну, добре. Будь.

– А, стоп-стоп. Забув сказати. Ці два «клієнти», Дрон і Колос, кажуть, що просто хотіли тебе виставити на бабки, телефон і ноутбук. Не більше.

– А звідки вони знали, що в мене це все є? Та й з бабками зараз не густо.

– Не кажуть. Товчуть те саме.

– Пудрять мізки. Я ж у заяві про все написав. Вони хотіли розповісти мені про Кречетове вбивство. Тому й клюнув… Розвели як дитя.

– Зате потім ти їх… Як дорослий.

– Та трошки ж. – Спогад про цю маленьку перемогу зігрів розтроюджене професорове серце.

– Гаразд. З’явиться нова інфа – дзенькну.

– Добре. Тепер уже точно: будь.

– Тепер уже буду. Постараюсь…

Лисиця поклав телефон поряд. І думки про Олену одразу застрибнули до голови. Дідько! Чому так буває? Живеш собі. Нікого не зачіпаєш. Нікому лиха не робиш. Не бажаєш. А потім з’являється ВОНА. Примушує перекреслювати твоє життя і думати лише про неї. Ти опираєшся всіма вісьмома клешнями, задкуєш, але ще більше опиняєшся у хитро розвішеній сіті. І ось ти вже, навіть якби й мав не вісім їх, а шістнадцять, безпорадно борсаєшся в капронових нитках підступної й міцної павутини… Гм… Чому? А павучиха