Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

На цих словах Хімора запросила Сніжка приєднатися до них на балу та буквально випхала Лідію з бібліотеки. Одягатися дівчині допомагала служниця. Королева наполягла, аби гостя надягла чорну сукню з золотою вишивкою. І тепер дівчина розуміла чому! Вбрання ніби було пошите спеціально для її фігури: ідеально підкреслювало талію та робило акцент на декольте. На Землі Лідія нізащо не дозволила б собі такого! Занадто гарне, занадто відверте, занадто… Занадто «занадто»! Але її земне життя вже давно залишилося позаду. Навіть якось набридло весь час озиратися. Приховувати правду теж безглуздо – Лідія з дитинства мріяла потрапити в казку. З віком це переросло у бажання перенестися до фентезійного світу. Домріялася, як то кажуть. Дівчина боялася зізнатися навіть самій собі в тому, що опинившись на порозі Шипшинового палацу, вона відчула задоволення. Немов би здійснила щось неможливе. Гірко було усвідомлювати, якою ціною це далося. Та й майбуття не радувало перспективами. Але саме ці факти закріпили в голові дівчини одну єдину думку: «Насолоджуйся тут і зараз!».

Лідія дозволила служниці зібрати її волосся у зачіску і тим самим відкрити довгу шию. Від прикрас відмовилася. Нехай Хімора і прислала їй гарний гарнітур під колір очей, але дівчина не хотіла хвалитися чимось чужим. Вистачить і сукні. А от макіяж вона зробила собі сама. Давно не було нагоди дати волю фантазії.

Сонце якраз вже майже сіло за горизонт, як у кімнату постукали.

- Заходь, - весело відізвалася Лідія, очікуючи на візит Хімори.

Але замість королеви до кімнати зайшов герцог.

- А, це ти, - вирвалося у дівчини, перш ніж вона зрозуміла наскільки розчаровано прозвучали слова.

- І тобі доброго вечора, люба дружино, - напрочуд весело хмикнув Раймар.

Від несподіванки Лідія завмерла перед дзеркалом. Служниця ж повідомила, що закінчила свою роботу та поспішила геть. Закривши за нею двері, Раймар підійшов ближче до дівчини.

- Ти дуже гарна.

- Дякую, - трохи розгублено відповіла та. – Ти теж виглядаєш досить добре.

І Лідія не збрехала. Вона ще в Ловчому помітила, що Раймару напрочуд пасує червоний колір. Тим більше зараз, коли герцог бу одягнутий у все чорне з позолотою, червона сорочка тільки підкреслювала його привабливу фігуру. Широкі плечі, міцні руки, вузькі стегна та довгі ноги. «О Всевишній, та він же справжній красень!» - промайнуло в голові знахарки. – «Ні, ну я й раніше помічала. Але зараз… Немов демон зі снів!». Погляд Лідії ще раз пробігся по тілу чоловіка, після чого вона поспішила відвернутися.

- Я прийшов поговорити.

- Про те, кого вибрав мені у супровід, - припустила дівчина.

Раймар на мить замовк. Його темні очі уважно вдивлялися в обличчя співрозмовниці. Важко було сказати про що думав чоловік. Але Лідії робилося ніяково від такої уваги. Герцог не сердився і не кепкував, як було зазвичай. Він розмовляв з нею інакше. Ласкаво чи що.

- Я ще підбираю кандидатури, - нарешті відповів він і підійшов ближче.

Ні, ну це вже занадто! Лідія ледве не смикнулася назад, але старалася тримати себе в руках. Та мозок чомусь підкинув фантазію, як в руках її тримає Раймар. Треба було негайно якось тікати з цієї ситуації.

- Це настільки важко?

- Це непросто, - усміхнувся герцог. – Я не хочу аби з тобою щось трапилося.

- Як я вже казала, більш могутня богиня розірве наш зв’язок і ти зможеш більше не хвилюватися за свою безпеку.

- Мова зараз не про мене, - хитнув головою Раймар.

Годинник пробив дев’яту вечора.

- Нам час, - з помітним полегшення промовила Лідія. – Хімора просила не спізнюватися.

- Як скажеш, - на диво покірно кивнув чоловік та вийшов услід за знахаркою.

Всю дорогу йшли мовчки. Лідія кидала на герцога косі погляди, той же на диво не звертав на це уваги. Ще здалеку почулася музика та гомін розмов. Дівчина раптом зупинилася, як вкопана. На здивований погляд Раймара, вона коротко відповіла:

- Ми не обговорили нашу історію.

- Яку історію? – не одразу зрозумів герцог.

- Як ми познайомилися, чому одружилися, що робимо тут… - перелічила Лідія. – Кожна пара знає такі подробиці.

- Не бачу сенсу брехати. Сюди приїхали по дорозі до твоєї знайомої жриці. От і все, - Раймар взяв руку дівчини і впевнено поклав її собі на лікоть. – Не забивай дурницями голову. Просто тримайся поряд, а я…

- А ось і наші молодята! – почувся веселий чоловічий голос.

Раймар представив незнайомця, як герцога Ніколаса. Далі підійшла його дружина і після короткої розмови запропонувала нарешті потанцювати. Лідію здивувала та палка пристрасть, яку вони спокійно демонстрували на людях. Обійми, жарти, поцілунки… Відьмолов пояснив, що їх стосунки спочатку були таємними. Адже Лоренца служила у Маргарити фрейліною і принцеса за будь-яку ціну хотіла одружити свого брата на фавні. Але серцю не накажеш. Та на щастя все вийшло, так як вийшло.

- Потанцюємо? – запропонував Раймар. – Не хвилюйся, я вправно рухаюся і тебе навчу. Це не важко.

- Та що ти кажеш? – хитро усміхнулася Лідія. – Давай спробуємо.