Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

- Не хитруй зі мною! – сердито фиркнула Хімора. – Ти привіз її сюди, а на наступний же день попросив подивитися її ауру. Ще й казочку мені наплів, начебто хвилюєшся аби темна сила не заподіяла їй шкоди у Храмі. Мені, по-твоєму, що сім років? Чи всі мізки у плаценту пішли?

- Хіморо, я мав впевнитися…

- Впевнився? – перебила його співрозмовниця. – Що ж ти не питаєш, чи я перевірила?

- Якби щось було не так, то ти давно сказала б, - зніяковів Раймар. Зараз він більше нагадував школяра, що нашкодив. Але все рівно продовжував стояти на своєму: - Хіморо, я й досі не розумію до чого ця розмова? Ти хочеш, аби я вибачився за те, що допомагав обманювати кандидаток? Вибач, я вчинив недобре, але…

- Ой, засунь це своє «але»… - розсерджено фиркнула Хімора, проте одразу ж опанувала емоції: - Зараз ми говоримо про Лідію.

- Та що вона тобі так до душі припала? – стурбовано розвів руками герцог. – Причарувала чи що?

- Ну нарешті! – вигукнула королева. – От ми й дібралися до суті проблеми. Ти хоч знаєш, яку ношу на неї скинула Олеандра?

- Поговорити з усіма знахарками і прийти до Стіни? – знизав плечима Раймар. – Іще не піддатися темній магії. Але тут вже я допоможу.

- О, ні. Ні-ні-ні,  - вкотре фиркнула Хімора. – Усі сім жриць мають віддати Лідії свою життєву силу. Уявляєш? На її руках має померти семеро дорогих їй людей. Чародійський дар Лідії полягає в тому, що  вона, як посудина для інших.

- Чому ви не розповіли про це за столом?

- Тому що Лідія попросила дати їй час.

- Для чого? - здивувався відьмолов. – Хоча інформація і справді не з приємних. Їй треба час аби звикнутися зі своєю роллю.

- Не вгадав. Вона попросила трохи часу аби придумати, як це повідомити тобі, - випалила королева та надзвичайно красномовно подивилася на співрозмовника.

- М-мені? – нахмурився той.

- Авжеж, - кивнула Хімора. – Лідія хотіла, щоб ти не сприйняв цю новину, як черговий доказ її відьомства.

- Але ж я не… - почав було Раймар, але сам себе перебив: - Вона, що – боїться мене?

- Не знаю, - знизала плечима королева. – От у неї і питай.

Мовчки кивнувши, герцог пішов до виходу.

- Тільки не зараз! – крикнула йому у слід Хімора. – Бо знову посваритеся.

Раймар ще раз кивнув та попрямував до своїх покоїв. Королева підкинула йому чимало тем для роздумів. І, чесно кажучи, чоловік ще й сам не знав чи боровся б за життя Лідії до останнього, якби їх не поєднував божественний зв’язок. От чому все так складно?

Наступного дня Хімора знову завітала зі сніданком до кімнати Лідії. Після чого вони закрилися у бібліотеці. Майже одразу приєднався Сніжок та приніс досить цікаві новини. Виявляється між чарівними щурами вже давно передаються казки про два камені світової рівноваги. Білий та зелений. І вони обидва насправді є Джерелом! Один давав життєву силу, інший же забирав її. Разом вони перетворювали живу енергію задля рівноваги. Лідія одразу ж впізнала камені, про які говорив білий пацючок. Та головна суть казок полягала в тому, що споконвіків каменями намагалося заволодіти страшне чудовисько з ім’ям Безодня. Воно прийшло ще задовго до поглиначів. Згідно з сюжетами, монстру завжди хтось протистояв: герої, маги чи то тварини.

- Виходить, що Безодня таки захопила те, чого хотіла, - знітилася Лідія. – Адже я бачила зелені камені на її спині.

- А от які в неї плани на білі? – замислилася королева. – Знищити чи теж поглинути? І чому вона досі цього не зробила?

«Через нас…» - прошепотів у голові знахарки голос Ії. – «Ми частина Джерела. Нас треба теж поглинути».  Про що дівчина і повідомила присутнім.

- А це нормально? – хвилювалася Хімора. – Я про голоси. Вчора тобі стало недобре.

- Я вже звикла, - відмахнулася Лідія і звернулася до Сніжка: - А як же герої протистояли Безодні?

- Вбивали чарівними артефактами, інколи з допомогою Magie та заклинань, - відповів щур. – Але Безодня ніколи не діставалася до Джерела. Тепер навіть ich weiß nicht wie як з нею боротися.

- Що ж, тоді треба шукати чарівну зброю, - зітхнула королева та поглянула у вікно. – Але завтра. Сьогодні у нас бал. Спробуємо хоча б на один вечір розрадити себе.

- Я хотіла завтра поїхати, - обережно почала дівчина.

- Нічого ще не готово, - розвела руками Хімора. – Тим більше всі захочуть познайомитися з тобою.

- Так, я ж дружина Раймара, - кисло скривилася Лідія.

- Що? – здивувалася вагітна. – Повір, їх цікавитиме зовсім інше. Головне не розповідай, що Цвітославія на грані загибелі. Вкотре.

- Я навіть не знаю, що казати про наше з Раймаром знайомство!

- Ну і чиї це проблеми? – хмикнула королева. – Якщо герцога Schlüsselverwalter щось не влаштовує у вашій історії, то треба було це обговорити. А так – сам винен! І не сперечайся зі мною. Чи й не проблема: хвилюватися, що подумають інші. Сьогодні ти маєш відпочити.