Томас Харріс - Червоний Дракон

Показ затягнувся, робочий день скінчився.

Реба Макклейн не вставала з місця, поки аудиторія вервечкою тягнулася до виходу. До неї обережно наблизився Доларгайд. Заговорив до неї здалеку, поки в кімнаті ще були інші люди. Він не хотів, аби вона відчула на собі пильну увагу.

– Я вже подумала, що у вас не вийшло прийти, – сказала вона.

– У мене один апарат відмовив. Тому й невчасно.

Світло вже горіло. Він став над Ребою й побачив, як чиста шкіра блищить на проділі волосся.

– Ви побачили зразок «1000С»?

– Побачив.

– Казали, що він нічого. Із ним набагато легше управлятися, ніж із 1200-ю серією. То вам підійде?

– Підійде.

У Реби з собою була сумочка й легке пальто. Доларгайд відступив убік, коли вона вийшла слідом за своєю тростинкою в прохід. Вона не чекала на чужу допомогу. Він і не пропонував.

У дверях показалась голова Дандріджа.

– Ребо, дорогенька, Марша мала бігти. Ти сама впораєшся?

На її щоках повиступали червоні плями.

– Цілком упораюся, дуже дякую, Денні.

– Я б тебе підкинув, любонько, та вже запізнююсь. Слухайте, містере Доларгайд, якщо вам не важко, ви не могли б…

– Денні, я спокійно собі доїду.

Вона стримувала гнів. Не маючи змоги читати чужі обличчя, вона й на своєму зберігала спокійний вираз. Але не могла стримати краску, що заливала лице.

Спостерігаючи за нею своїми холодними жовтими очима, Доларгайд чудово розумів її лють. Він знав, що кволе співчуття Дандріджа пече їй, мов плювок на щоці.

– Я підкину, – сказав він, та запізно.

– Ні, проте дякую.

Вона так і думала, що він запропонує, і мала намір погодитися. Та не хотіла, аби він робив це з-під палки. Клятий Дандрідж, от клятий м’яло, доведеться їхати на автобусі, чорт забирай. Гроші на квиток вона мала, дорогу знала, тож могла їхати, куди, бляха, забажає.

Вона сиділа в жіночому туалеті доти, доки з будівлі не пішли всі співробітники. Наглядач випустив її надвір.

Реба йшла через парковку краєм розділової асфальтованої смуги, рухаючись до автобусної зупинки. Накинувши пальто на плечі, вона вистукувала тростиною по бордюру й пильнувала калюжі – у такому випадку відчувався легкий опір і сплеск.

Доларгайд слідкував за нею, сидячи у своєму фургоні. Йому було не по собі від власних почуттів – небезпечних при денному світлі.

Сонце заходило, і на мить вітрові шибки, калюжі й високі сталеві дроти розщепили сонячне проміння на зблиск ножиць.

Біла тростина Реби заспокоїла його. Вона розмела блиск ножиць, рознесла ножиці вщент, він згадав, що Реба нешкідлива, і розслабився. Почав заводити двигун.

Реба Макклейн почула за спиною фургон. Ось він порівнявся з нею.

– Дякую, що покликала мене на показ.

Вона кивнула, усміхнулася й, постукуючи, пішла далі.

– Їдь зі мною.

– Дякую, але я звикла їздити автобусом.

– Дандрідж – дурень. Їдь зі мною…

Що треба казати в цих випадках?

– Мені буде приємно, – закінчив він.

Реба зупинилася. Почула, як Доларгайд виходить із фургона.

Зазвичай люди хапали її за плече, бо не знали, що ще робити. Сліпі не люблять, коли хтось порушує їхню рівновагу, міцно вчепившись їм у трицепси. Для них це так само неприємно, як стояти на хиткій шальці терезів. Як і будь-хто з нас, вони не люблять, коли їх штовхають уперед.

Доларгайд не став її чіпати. За мить Реба сказала:

– Краще я сама візьму тебе за руку.

Вона спізнала численні передпліччя, та це її здивувало. Пальці стикнулися з плоттю твердою, мов дубове поруччя.

Вона й уявити не могла, якого зусилля волі йому довелося докласти, аби дозволити себе торкнутися.

За відчуттями фургон був просторий і високий. Резонанс і луна відрізнялися від звуків у інших машинах, і Реба чіплялася за край сидіння, аж доки Доларгайд не застебнув на ній пасок безпеки. Навскісний ремінь придавив їй одну грудь. Вона совала пасок, доки не влаштувала його між грудей.

Під час поїздки вони майже не говорили. Чекаючи на зелене світло, Доларгайд мав змогу дивитися на Ребу.

Вона мешкала в лівій частині будинку на дві родини, на тихій вулиці поблизу Університету Вашингтона.

– Ходімо до мене, вип’ємо чогось.

За життя Доларгайд відвідав небагато приватних будинків. Протягом останніх десяти років бував у чотирьох: у своєму власному, недовго – в оселі Ейлін, у Лідсів і в Джекобі. Чужі домівки були для нього екзотикою.

Реба відчула, як фургон похитнувся, коли Доларгайд вибрався назовні. Відчинилися дверцята з її боку. Сходинка була високою, далеко від землі. Реба злегка стукнулась об Доларгайда. Наче в дерево врізалась. Він виявився набагато важчим і міцнішим, ніж вона уявляла з його голосу й кроків. Міцний і з легкою ходою. Колись у Денвері вона познайомилася з одним із півзахисників «Бронко»101, який прийшов записати відеозвернення на підтримку сліпим дітям…

Переступивши поріг свого будинку, Реба Макклейн поставила в куток тростину й раптом наче звільнилася. Вона легко пересувалася приміщенням, вмикала музику, вішала пальто.

Доларгайд мусив нагадувати собі, що вона сліпа. Від перебування в чиємусь будинку перехопило дух.

– Джину з тоніком?

– Можна тільки тонік.

– Не хочеш натомість соку?

– Тонік.

– Ти не питець, атож?

– Ні.

– Проходь на кухню, – припросила вона й відчинила холодильник. – А не бажаєш…

Вона хутко пробіглася руками по продуктах.

– …іще й шматок пирога? Пекановий з «Каро»102, просто бомба.

– Добре.

Вона дістала з морозилки цілий пиріг і виставила його на кухонний прилавок.

Реба опустила руки й розчепірила пальці по периметру алюмінієвої обгортки, доки не визначила, що середні пальці опинилися в крайніх точках кола.

Потім вона звела пучки великих пальців і опустила на поверхню пирога, аби визначити точний центр. Позначила його зубочисткою.

Доларгайд намагався підтримувати розмову, аби Реба не так сильно відчувала на собі його погляд.

– Ти давно в «Бедері»?

У цій фразі «с» не було.

– Три місяці. А ти не знав?

– Мені небагато повідомляють.

Реба осміхнулась:

– Ти, певно, наступив комусь на мозолі, як проектував темні кімнати. Слухай, техніки дуже тобі вдячні за нашу. За планування водогону, за те, що розеток удосталь. Двадцять дві, всюди, де тільки треба.

Вона поклала на зубочистку середній палець лівої руки, великий – на край обгортки і відрізала Доларгайду шматок пирога, спрямовуючи ніж указівним пальцем лівиці.

Він дивився, як Реба порається з блискучим ножем. Дивно – дивитися на жінку спереду, скільки душа забажає. Чи часто в компанії нам випадає можливість дивитися туди, куди хочеться?

Вона зробила собі міцний джин із тоніком, і вони пішли у вітальню. Реба провела