Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

Все одно зазирали. Газети писали: «Повітря над реактором чисте». Читали й сміялися. Матюкались. Повітря чисте, а ми он які дози хапаємо. Видали дозиметри. Один — на п’ять рентген, його з першої хвилини зашкалювало, другий, як авторучка, на сотню рентґен, той у деяких місцях теж зашкалювало. П’ять років, сказали, дітей заводить не можна буде. Якщо за п’ять років не вимремо... Ха-ха!.. (Сміється). Жартики всякі... Але без галасу, без паніки. П’ять років... Я вже десять прожив. Ха-ха!.. (Сміється). Вручали нам грамоти. Їх у мене дві. З усіма тими картинками: Маркс, Енгельс, Ленін, прапори червоні... Один хлопець пропав, думали, втік. Через два дні знайшли в кущах. Повісився. Стан у всіх, самі розумієте... Тоді виступив замполіт, що, мовляв, він листа з дому одержав — дружина його зрадила. Хто його зна? За тиждень у нас дембель. А його в кущах знаходять... Був у нас кухар, той так боявся, що жив не в палатці, а на складі, видовбав там собі нішу під ящиками з маслом і тушонкою. Переніс туди матраца, подушку... Жив під землею... Присилають рознарядку: набрати нову команду й усіх на дах. А всі вже там були! Знайти людей! Ну, і його зачистили. Раз тільки й заліз... Друга група інвалідности... Подзвонює мені частенько. Ми не губимося, одне за одного держимось... За свою пам’ять, вона стільки житиме, скільки ми проживемо. Так і напишіть.

У газетах брехня... Суцільна брехня... Ніде не читав, як ми собі шили кольчуги. Сорочки свинцеві. Труси. Нам видавали ґумові халати зі свинцевим напиленням. А ми собі плавочки гаратали свинцеві... Пильнували це діло... Ясне діло... В одному селі нам показали два таємні будинки. Для сходин. Мужчини, одірвані од дому, шість місяців без жінки, екстремальна ситуація. Усі навідувалися. А дівки місцеві гуляли, все одно, плакали, скоро вмирать. Плавочки свинцеві... Надягалися поверх штанів... Напишіть... Анекдоти травили. От, прошу. Американського робота послали на дах, п’ять хвилин попрацював — стоп. Японський робот п’ять хвилин попрацював — стоп. Наш робот дві години працює. Команда по рації: «Рядовой Іванов, через два часа можете спустітца вніз на перекур». Ха-ха!.. (Сміється).

Перед тим як нам на реактор виходити, командир інструктує... Лава стоїть... Кілька хлопців збунтувалося: «Ми вже там були, нас додому повинні відправить». Моє, приміром, діло — паливо, бензин, а мене теж на дах посилали. Але я мовчав. Я сам хотів, мені було цікаво. А ці збунтувалися. Командир: «У нас на дах підуть добровольці, решта крок із ряду, із вами матиме бесіду прокурор». Ну, хлопці постояли, порадилися, та й згодилися. Присягу складав — значить, мусиш, прапора цілував... На коліно перед прапором опускався... Мені здається, ніхто з нас не сумнівався, що можуть посадити й дати строк. Чутка просочилася, наче два-три роки дають. Якщо солдат одержував звиш двадцяти п’яти рентґен, то командира могли посадити за те, що опромінив особовий склад. Ні в одної душі звиш двадцяти п’яти рентґен! У всіх менше... Розумієте? Але люди мені подобалися. Двоє захворіло, знайшовся один, сам сказав: «Давайте я». А він уже раз на даху був того дня. Заповажали. Премія — п’ятсот рублів. Другий яму нагорі довбав, відходити пора — а він довбе. Ми йому махаємо: «Вниз!» А він навколішки впав і добиває. Дах треба було пробити в тому місці, щоб жолоб уставить сміття спускати. Поки не пробив, не встав. Премія — тисяча рублів. За ці гроші тоді можна було купить два мотоцикли. У нього тепер перша група інвалідности... Ясне діло... Але за страх платили на місці... І от він умирає... Тепер умирає... Страшно мучиться... У ці вихідні їздив до нього... «Спитай, про що я мрію?» — «Про що?» — «Про звичайну смерть, а не про чорнобильську». Йому сорок років. Жінок любив... Дружина красуня...

Дембель. Повпаковувалися в машини. Скільки їхали зоною, стільки сигналили. Озираюся на ті дні... Я був поряд із чимось... Чимось фантастичним. А оці-от слова — «гігантський», «фантастичний» — вони всього не відбивають. Було таке відчуття... Яке? (Замислився)

Я такого відчуття навіть у коханні не зазнав...»

Олександр Кудрягін,

ліквідатор

Монолог про калічку, якого все одно будуть любити

«Не соромтеся... Питайте... Про нас уже стільки всього понаписували, що ми звикли. Другий раз і газету з автографом пришлють. Але я не читаю. Хто нас зрозуміє. Тут жити треба...

Моя дочка нещодавно сказала: «Мамо, якщо я народжу калічку, я його все одно буду любити». Уявляєте собі?! Вона в десятому класі вчиться, у неї вже такі думки. Її подружки... Вони всі про це думають... У наших знайомих знайшовся хлопчик... Чекали його, перша дитина. Вродлива молода пара. А в хлопчика рот до вух, а вушка одного нема... Я не ходжу до них, як колись бувало. Не можу... А дочка нема-нема та й забіжить. Їй кортить туди, вона чи то приглядається, чи то приміряється... А я не годна...

Могли б поїхати звідси, але зважили з чоловіком — і відмовились. Боїмося інших людей. А ми всі тут — чорнобильці. Не сахаємось одне від одного, коли хто частує яблуками чи огірками з власного саду й городу, беремо їх і їмо, не ховаємо ніяково до кишені чи в торбинку, щоб потім викинути. У нас спільна пам’ять... Спільна доля... А скрізь деінде, в усякому іншому місці ми — чужинці. Косують на нас... з осторогою. Усі звикли до слів: «чорнобильці», «чорнобильські діти», «чорнобильські переселенці»... Чорнобиль... Тепер це прикладка до всього нашого життя. Але ви нічого про нас не знаєте... Ви нас боїтеся... Тікаєте... Мабуть, якби нас не випускали звідси, поставили міліцейські кордони, чимало з вас би заспокоїлося. (Зупиняється). Не доводьте протилежного... Не переконуйте! Я цього зазнала й пережила в перші дні... Схопила дочку й кинулася в Мінськ, до сестри... Мене рідна сестра до себе в хату не пустила, бо мала малу дитину, грудьми годувала. У страшному сні я б собі такого не уявила! Не вигадала б. І ми ночували на вокзалі. Несамовиті речі спадали на думку... Куди нам