Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

тікати? Може, краще покінчити з собою, щоб не мучитися... Це ж перші дні... Усі уявляли собі якісь страхітливі недуги. Неймовірні. А я ж лікар. Можна хіба здогадуватись, що з іншими коїлося... Чутки завжди жахливіші, ніж будь-яка правдива інформація. Будь-яка! Я дивлюся на наших дітей: куди б вони не поїхали, чуються чужими. У піонерському таборі, де моя дочка один рік відпочивала, до неї торкнутись боялися: «Чорнобильський світлячок. Вона в темряві світиться». Викликали ввечері надвір перевірити — світиться чи не світиться... Чи нема в неї німба над головою.

От кажуть — війна. Воєнне покоління. Порівнюють... Воєнне покоління? Та вони ж щасливчики! У них була Перемога. Вони перемогли! Це дало їм могутню життєву наснагу, енергію, якщо висловлюватися сучасними термінами, надпотужну наставленість на виживання. Вони нічого не боялися. Хотіли жити, вчитися, родити дітей. А ми? Ми всього боїмося. Боїмося за дітей... За внуків, яких ще нема. Їх нема, а нам уже страшно. Люди менше всміхаються, не співають, як раніше бувало, на свята. Не сам тільки ландшафт змінюється, коли на місці полів знов підводяться ліси, чагарі, а й національний характер. У всіх депресія... Почуття приречености. Для когось Чорнобиль — метафора. Гасло. А тут — наше життя. Просто життя.

Іншим разом думаю, що краще б ви про нас не писали. Не спостерігали збоку... Не ставили діагнозів: рідіофобія чи ще щось, не виділяли серед решти. Тоді б нас менше боялися. Не говорять же в домі ракового хворого про його страшну хворобу. А в камері довічного ув’язнення ніхто не згадує про термін... (Мовчить). Стільки наговорила, не знаю, треба воно вам чи ні... (Питає). Накрити на стіл... Пообідаємо? Чи боїтеся? Кажіть правду, ми вже не ображаємося. Всього набачилися.

Заходив до мене один кореспондент... Бачу: хоче пити. Я несу йому кухоль води, а він дістає з сумки свою воду. Мінеральну. Йому соромно... Виправдовується... Розмови в нас, звісно, не вийшло, я не могла з ним бути щирою. Я ж не робот і не комп’ютер. Не залізяка! Він п’є свою мінеральну воду, боїться до мого кухля доторкнутися, а я — душу йому виклади на стіл... Віддай йому свою душу...

(Вже сидимо за столом. Обідаємо. Говоримо про різне. І...)

Вчора ніч проплакала... Чоловік згадав: «Ти була така гарна». Я знаю, про що він... Бачу себе в дзеркалі... Щоранку... Тут люди швидко старіються, мені сорок років, а всі шістдесят даси. Тому дівчатка й хапаються заміж. Молодості шкода, вона в них коротка. (Зривається). Ну, що ви знаєте про Чорнобиль? Що можна записати? Пробачте... (Мовчить).

Як записати мою душу? Якщо я сама її не завжди читаю...»

Надія Опанасівна Буракова,

мешканка міського селища Хойники

Монолог про те, що до повсякденного життя треба чогось додати, щоб його зрозуміти

«Вам треба факти, подробиці тих днів? Чи моя історія?

Я там став фотографом... Доти ніколи не займався фотографією, а там раптом почав знімати, у мене при собі випадково фотоапарат опинився. Гадав був, так, для себе. А тепер це мій фах. Я не зміг визволитися від нових почуттів, що там наринули, це були не короткі пережиття, а ціла душевна історія. Я перемінився... Світ побачив інакше... Мій сенс життя... Розумієте?

(За мовою розкладає на столі, стільцях, підвіконні фотографії: ґіґантський, завбільшки з колесо у возі, соняшник, лелече гніздо в порожньому селі, самотній сільський цвинтар із табличкою на воротях: «Высокая радиация. Вход и въезд запрещен», дитячий візочок у дворі хати з позабиваними вікнами, на ньому сидить ворона, як над своїм гніздом, вічний журавлиний ключ над здичавілими полями...)

Питають: «Чого не знімаєш на кольорову плівку? У кольорі!» Але ж це Чорнобиль... Чорний біль... Решти барв не існує... Моя історія? Коментар до цього... (Показує на фотографії). Гаразд. Спробую. Розумієте, воно все тут... (Знову показує на фотографії). На той час я працював на заводі, а заочно вчився в університеті на історичному. Слюсар другого розряду. Нас набрали групу й нагальним порядком відіслали. Як на фронт. — Куди їдемо?

— Куди скажуть.

— Що будемо робити?

— Що скажуть.

— Але ж ми будівельники.

— От і будете будувать. Відбудовувать.

Будували підсобні приміщення: пральні, склади, повітки. Мене поставили на розгрузку цементу. Який цемент, звідки — ніхто не перевіряв. Завантажували, розвантажували. День гребеш лопатою, надвечір самі зуби блищать. Чоловік із цементу. Сірий. І сам, і спецовка наскрізь. Увечері її, розумієте, витрусиш, а вранці знов нацупиш. Проводили з нами політбесіди. Герої, подвиг, на передньому краї... Воєнна лексика... А що таке бер? Кюрі? Що таке мілірентген? Питаємо, командир пояснити не вміє, у військовому училищі його такого не вчили. Мілі-, мікро-... Китайська грамота. «Нащо вам знать? Виконуйте, що накажуть. Тут ви — солдати». Добре — солдати, ну не зеки ж.

Прибула комісія. «Ну, — заспокоюють, — у вас усе нормально. Фон нормальний. Он кілометрів чотири звідси, там жити не можна, людей відселятимуть. А у вас спокійно». Із ними дозиметрист, то він узяв та й увімкнув ящика, що на плечі в нього висів, і довгою цією ґирлиґою нас — по чоботях. Та як одскочить убік — мимовільна реакція...

Отут починається найцікавіше, для вас поготів, як письменника. Як гадаєте, довго ми цей момент згадували? Заледве кілька днів. Ну, не годен наш чоловік думать тільки про себе, про власне життя, бути замкненою такою системою. Політики наші негодні думати про вартість життя, але й самі люди також. Розумієте? Не так нас закроєно. Не з такого тіста. Ну певно, що всі ми там пили, і то добряче пили. До ночі тверезих не лишалося, але пили, щоб не напитись, а поговорити. Після перших двох чарок хтось затужить, згадає за жінку, за дітей, про роботу свою розкаже. Начальство обматюкає. А вже перегодом, після одної-двох пляшок... Розмова йде виключно про долю країни й порядкування всесвітом. Суперечки про Горбачова й Ліґачова. Про Сталіна. Велика ми держава чи ні, обженемо чи не обженемо американців? Вісімдесят шостий рік... Чиї літаки кращі, а