Світлана Олександрівна Олексійович - Чорнобильська молитва. Хроніка майбутнього

навкруги, в нас нема вибору, маємо навчитися з ним жити. Особливо старшокласники, в них питання. А як? Де про це взнати? Прочитати? Немає книжок. Фільмів. Навіть казок нема. І міфів. Я навчаю любов’ю, я хочу перемогти страх любов’ю. Стою перед дітьми: люблю наше село, люблю нащу річку, наші ліси... Вони най-най... Кращих для мене немає. Я не обманюю. Я навчаю любов’ю. Чи я ясно висловлююсь?

Мені заважає вчительський досвід... Я завжди розмовляю й пишу трохи пишномовно, з немодним нині пафосом. Але я відповідаю на ваше питання: чому ми безсилі? Я безсила... Є культура до Чорнобиля й немає культури після Чорнобиля. Живемо серед ідей війни, краху соціалізму й непевного майбутнього. Брак нових уявлень, цілей, думок. Де наші письменники, філософи? Не кажу вже про те, що нашу інтелігенцію, котра найдужче ждала й готувала свободу, нині відкинуто вбік. Жебрацьку й принижену. Ми виявилися незапотребовані. Непотрібні. Я навіть необхідних книжок не можу купити, а книжки — моє життя. Мені... Нам... Як ніколи потрібні нові книжки, тому що навколо нове життя. Але ми в ньому чужі. Не можу з цим змиритися. Увесь час питання в мені — чому? Хто робитиме нашу роботу? Телевізор дітей не навчить, навчати має вчитель. Але це — окрема тема...

Я згадала... Ради правди тих днів і тих почувань. Щоб не забути, як змінювалися ми... І наше життя...»

Людмила Дмитрівна Полянська,

сільська вчителька

Монолог про свободу й мрію про звичайну смерть

«То була свобода... Там я почувався вільним чоловіком...

Ви дивуєтеся? Я бачу... Дивуєтеся... Це тільки той збагне, хто на війні був. Вони хильнуть, дядьки, що воювали, і згадують, я їх чув, вони досі тужать... За тою свободою, за тим злетом. Ні кроку назад! — сталінський наказ. «Заградотряди». Ясне діло... Уже історія... Але ти стріляєш, виживаєш, дістаєш належні тобі сто грам, махорку... Тисячу разів можеш здохнуть, розлетіться на шматки, але якщо постараєшся, перехитруєш — чорта, біса, старшину, комбата, того, хто в чужій касці й із чужим багнетом, заговориш самого Всевишнього, — можеш вижити! Я був на реакторі... Там — як у шанцях на передньому краї. Страх і свобода! Живеш на всю котушку... У буденному житті цього не збагнеш. Не проймешся. Пам’ятаєте, нас увесь час готували: буде війна. А свідомість виявилась неприготованою. Я був неприготований... Того дня... Збирався піти разом із дружиною в кіно... Прийшли на завод двоє військових. Викликали мене: «Солярку від бензину відрізниш?» Питаю: «Куди пошлете?» — «Куди-куди... Добровольцем у Чорнобиль». Мій військовий фах — ракетне паливо. Секретна спеціальність. Забрали просто з заводу, в самій майці й футболці, додому не дали заскочити. Просив: «Жінку дайте попередити». — «Ми самі сповістимо». В автобусі нас зібралося душ п’ятнадцять, офіцери запасу. Хлопці мені сподобалися. Треба — їдьмо, треба — працюємо... Погнали на реактор — лізли на дах реактора...

Біля виселених сіл стояли вишки, солдати на вишках зі зброєю. Зброя з набоями. Шлагбауми. Таблички: «Узбіччя заражене. В’їзд і зупинку суворо заборонено». Сіро-білі дерева, облиті дезактиваційною рідиною. Мізки зразу шкереберть! Перші дні боялися сісти на землю, на траву, не ходили, а бігали, тільки машина пройде — респіратори натягували. Після зміни сиділи в палатках. Ха-ха! Через пару місяців... Це вже щось нормальне — це вже твоє життя. Рвали сливи, волоком рибу ловили, там щуки ого-го! І лящі. Лящів сушили до пива. Ви про це вже, мабуть, чули? У футбол грали. Купалися. Ха-ха... (Знову сміється). Вірили в долю, у глибині душі ми всі фаталісти, а не аптекарі. Не раціоналісти. Менталітет слов’янський... Я вірив у свою зірку! Ха-ха! Інвалід другої групи... Зразу й захворів. «Лучовка» проклята... Ясне діло... А перед тим навіть медичної карточки в поліклініці не мав. Чорт із ним! Що громаді, те й бабі... Менталітет. Я — солдат, я замикав чужу хату, входив у чуже житло. Це таке відчуття... Ти ніби підглядаєш за кимось... Чи земля, на якій не можна сіяти. Корова тицяється в фіртку, а фіртка зачинена й хата на замку. Молоко капле на землю... Це таке відчуття! По селах, котрі ще не виселені полишалися, селяни гнали самогонку, їхній заробіток. Продавали нам. А в нас грошей хоч засипся: потрійна платня на роботі, і добові йшли потрійні. Потім вийшов наказ: хто питиме, лишать на другий термін. Так помагає горілка чи ні? Бодай психологічно? Там у цей рецепт свято вірили... Ясне діло... Селянське життя тече просто: щось посадив, виростив, зібрав, а решта все без них обходиться. Їм нема діла до царя, до влади... Перший секретар цека чи президент... До космічних кораблів і атомних станцій, до мітингів у столиці. І вони не могли повірити, що світ за один день перевернувся, і вони вже в іншому світі живуть... Чорнобильському... Вони ж нікуди не виїздили. Люди хворіли від потрясіння... Вони не скорялись, вони хотіли жити, як завжди. Дрова з собою забирали крадькома, зелені помідори зривали, закручували. Банки вибухали, то ще раз кип’ятили. Як то — знищить, закопать, на сміття обернути? Те, чим ми якраз і займалися. Анулювали їхню працю, споконвічний сенс їхнього життя. Ми для них були вороги... А я рвався на реактор. «Не спіши, — остерігали мене, — в останній місяць, перед дембелем, усіх на дах поженуть». Служили ми шість місяців. І справді, через п’ять місяців передислокація, тепер уже під самий реактор. Жартики різні й поважні балачки, що от через дах пропустять. Ну, хай років п’ять після цього прочугикаєм... Сім... Десять... Ясне діло... Чогось частіше називалася цифра «п’ять», і звідки вона взялася? Без ґвалту, без паніки. «Добровольці, крок уперед!» Ціла сотня — крок уперед. Перед командиром монітор, вмикає — на екрані дах реактора: шматки графіту, розплавлений бітум. «Он, хлопці, бачите, уламки лежать. Почистіть. А отут-о, в цьому квадраті, тут проб’єте отвір». Час — сорок-п’ятдесят секунд. Туди — назад, забіг — кидок. Хтось наклав на ноші, інші скинули. Туди, в руїни, в діру. Скинув, але вниз не зиркай, не можна.