Джозі Сілвер - Одного разу на Різдво

— Мені пощастило грати роль третього колеса у велосипеді Сари й Лорі протягом кількох років, тож я добре уявляю, що б вона сказала, якби була тут.

Дуже сумніваюся, що він має найменше уявлення про те, що Сара сказала б, якби вона була тут просто зараз, але киваю головою та повертаюся на своє місце. Чого, власне, я повинна дивуватися, що роль Джека на моєму весіллі стала більш значущою? Він був поруч, здається, у кожен важливий момент у моєму житті, так чи інакше.

— Бачте, ми із Сарою певний час були разом, поки — зовсім нещодавно, якщо чесно, — пробачте, вам не потрібно знати… хм-м-м… — він дивиться на жінку, яка сидить поруч із ним, а залом уже починають лунати смішки. — І коли я кажу, що був для них, мов третє колесо, то маю на увазі найширший сенс, звісна річ. Тобто близьким, але не настільки близьким… — він знову замовкає, бо люди починають сміятися. — Пробачте, — каже він, дивлячись на мене та корчачи невеличку гримасу. — Гаразд, — продовжує він, а я усвідомлюю, що він нервує, лише коли бачу, як він тре долонями штани. — Що ж хотіла б Сара сказати про Лорі? Ну, те, що вона чудова подруга, — це безумовно. Я знаю, що Сара завжди казала, що вона в університеті виграла в лотерею найкращу сусідку по кімнаті, у вас двох дружба така, яка буває раз у житті. Ти — джин у її тоніку, Лорі. Сара дуже тебе любить.

Дехто аплодує, моя мама тре очі. О Боже. Я тримаюся з усіх сил, щипаю себе за руку. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Щипнула — відпустила. Я не наважуюся навіть одну сльозинку випустити, бо не зможу потім зупинити цей потік, не дати йому перетворитись у повноцінні ридання до судом усім тілом. Мені дуже не вистачає сьогодні Сари. У моєму ретельно спланованому весіллі утворилася дірка у формі Сари, і — боюся, до смерті боюся — вона залишиться на все життя. Джек зітхає, набирає повітря. Можна почути, як шпилька падає на підлогу.

— Знаєте, навіть коли б мене попередили, що я маю сьогодні виступати, я все одно мучився б над питанням, що сказати, бо ж насправді немає слів, здатних пояснити, чим же вона така особлива, Лорі Джеймс.

— Оґілві-Блек, — вигукує хтось. Гадаю, Джеррі.

Джек сміється, запускає руку у волосся — я певна, зараз весь жіночий контингент весільної вечірки зітхає.

— Пробачте, Лорі Оґілві-Блек.

Поруч зі мною Оскар бере мене за руку, а я посилаю йому маленьку усмішку, хоча для мене моє нове ім’я звучить незграбно й дивно з вуст Джека.

— Ми з Лорі — друзі вже кілька років. Добрі друзі навіть. І просто в мене під носом ти, Сарина мудра невибаглива подруга, яка одного разу змусила мене дивитися «Сутінки», перетворилася на… — він замовкає та простягає руки до мене попри те, що він за три столики від нас, — на жінку, якою є сьогодні: таку сповнену неймовірної рівноваги, таку вражаюче добру. Ти вмієш зробити так, що кожна окрема людина почуватиметься поруч із тобою найважливішою у світі, — він опускає очі, хитає головою. — Не буде перебільшенням сказати, що ти одного разу врятувала мені життя, Лорі. Ти побачила мене в найгіршому стані та не відвернулася від мене, навіть коли в тебе була для цього причина. Я бунтував, а ти була милою. Я забув, ким був насправді, але ти змусила мене згадати. Не думаю, що колись дякував тобі за це, тож кажу це зараз. Дякую тобі. Ти легко йдеш дорогою життя, але залишаєш глибокі сліди, які іншим людям важко заповнити, — він замовкає та відпиває зі свого келиха, бо говорить так, ніби ми тут — єдині люди, я гадаю, він усвідомлює, що підійшов дуже близько до надто особистого. — Ось і все. Ти до біса дивовижна, Лорі. Зараз, коли ми по різні боки кордону, мені не вистачає тебе, але я тішуся, бо знаю: ти в безпеці з Оскаром, у його надійних руках, — Джек здіймає келих. — За тебе, Лорі, і, звісно, за тебе, Оскаре, — він замовкає на мить та додає: — Ти щасливий, скотиняко.

Усі сміються. Я плачу.

Джек

— Боже милостивий, Джеку, ти міг би просто трахнути її на тому столі, та й по всьому.

Я дивлюся на Веріті, яка в цю секунду нагадує розлючене дике кошеня. Гарна, але очі мені готова видерти. Ми в коридорі готелю, і я здогадуюся, що вона не оцінила моєї імпровізованої промови.

— А що, в біса, я мав робити? Залишати Лорі помирати в дупі на власному весіллі?

Вона очима ладна мене вбити.

— Ні, але не було потреби робити з неї чортову Супержінку.

— Вона не носить трусики поверх джинсів, — знаю, що так говорити — помилка, але з вуст уже вилетіло, окрім того, я випив три келихи шампанського й не дуже твердо відчуваю ногами ґрунт.

— Ти, мабуть, маєш до холери близькі стосунки з її трусиками, — Веріті сочиться сарказмом, руки схрещені на грудях.

Відступаю, бо вона тут як моя гостя, і я здогадуюся, що слухати, як твій новий хлопець так палко вихваляє іншу жінку, може бути певною мірою надокучливо.

— Ну, я прошу мене пробачити, окей? Але ти помиляєшся, ми з Лорі насправді лише друзі. І ніколи не були чимось більшим за це. Даю слово.

Вона ще не готова змінити гнів на милість.

— А що то було за лайно про сліди?

— Це була метафора.

— Ти сказав, що вона дивовижна.

Оглядаюся, чи немає в коридорі ще когось, потім притискаю Веріті до стіни.

— Ти дивовижніша.

Її руки обвиваються навколо мене, впиваються мені в зад. Вона не жартує, ця Веріті.

— Не забувай про це.

Я цілую її, якщо це лише спроба закінчити цю розмову й не дати їй розвиватися в тому напрямку, куди вона вже пішла. У відповідь вона кусає мене за губу та починає витягати мою сорочку зі штанів.

Лорі

— Джек добре зробив, що виступив від імені Сари.

Я всміхаюся до Оскара, хоча слова його пролунали не просто так.

— Так, правда.

Ми відпочиваємо в нашому номері, щоб освіжитися за цей короткий проміжок-затишшя між весільним сніданком і вечірнім прийомом.

Гадаю, «освіжитися» — мало