Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 7. Історична проза, статті, матеріали, Микола Васильович Гоголь

у гроб западеться,

А ненька рідненька на сей світ зведеться.

ВІЄ ВІТЕР, ПОВІВАЄ

Віє вітер, повіває,

Батько сина виряджає:

— Та іди, сину, пріч од мене,

Та не Любляна жена й в тебе.

— Ой я, тато, три сестри маю,

Та всіми трьома замишляю:

Найстарша йде, коня веде,

Середуща йде, сідло несе,

Найменша йде, хустку несе,

А хустку дає й приказує:

— Ой брате наш, не кидай нас,

Ой як будеш нас покидати,

То буде тебе Бог карати.

— Піди, сестро, до Дунаю,

Набери, сестро, води з краю,

А із другого — піску жменю

Та посій, сестро, по каменю.

[Як той твій пісок зійде,

Тоді брат з походу прийде].

Та нема дощу, нема сходу,

Нема братика з походу.

Та нема [сходу, нема] цвіту,

Пійшов братик по всім світу.

СВЕКОР НЕВІСТКУ СИЛЬНО НЕ ЗЛЮБИВ

Свекор невістку сильно не злюбив,

А свекруха незнавиділа

Та й послала льону полоти:

— Льон виполи да додому не йди,

Встань же ти в полі билиною,

Билиною і крушиною,

Що без вітру шатаються,

А без сонця украшаються.

Ой приїхав мій син з дороги

Та уклонився матусі в ноги:

— Ненько ж моя, ненько старенька,

Ой я їздив, увесь світ проїжджав,

Та не бачив такої билини,

Що без вітру шатається,

А без сонця украшається.

— Возьми, синку, гостру сокиру,

Піди зрубай тую билину.

Взяв синок гостру сокиру,

Пішов рубати тую билину.

Та раз кинув та й прокинув,

Вдруге кинув — вона загула,

Втретє кинув — заговорила:

— Не рубай мене, милий, я твоя мила,

Се твоя ненька так ізробила,

Діток маленьких посиротила,

Тебе, молодого, та завдовила.

Ой приїхав мій син з дороги,

Та й уклонився матері у ноги:

— Ненько ж моя, ненько старенька,

Негаразд ти се зробила,

Діток маленьких осиротила,

Мене, молодого, та завдовила.

ОЙ НА ГОРІ РОМЕН ЗЕЛЕНЕНЬКИЙ

Ой на горі ромен зелененький,

Розгулявся козак молоденький.

Нема впину вдовиному сину,

Ізсушив, ізв’ялив чужую дитину.

Під горою комора стояла,

А в коморі свічечка сіяла,

Ой там мила білу постіль слала,

Та із постіллю тихо промовляла:

— Постіль біла, та не буду спати,

Ой буду я у кроваті стояти.

Що звечора свічечка горіла,

Опівночі нагайка шуміла,

А к світові мила одубіла.

Лежить мила, як бумага, синя;

Стоїть милий, так як папір, білий.

— Треба, сину, людей збирати,

Треба, сину, миленьку ховати.

— Нащо, мати, людей турбувати,

Треба, мати, думати-гадати,

Кого, мати, кату до рук дати.

Що ти, мати, порадниця у хаті,

Що ти, мати, у коморі стояла,

[Та] як мила мученьку приймала,

Чом ти мене, мати, не спиняла?

Та ще, мати, мене наущала:

— Ой бий, сину, чужую дитину.

ОЖЕНИЛА МАТИ СИНА

Оженила мати сина

Та й взяла нелюбу невістку,

Та нелюбу, та й не до любови,

Не біле личко, не чорці брови.

Мати свого сина научала:

— Замкни, сину, жовтим ключом двері,

Та й бий свою жінку край постелі.

Що звечора комора звеніла,

А в коморі свічечка горіла,

Там миленька білу постіль слала,

А стелючи, мученьку приймала:

Що прив’язав до стовба косами,

Та й наступив на в’язи ногами,

Та й б’є жінку трьома батогами.

Стоїть милий, як бумага біла,

Лежить мила, як ожина синя.

Вийшла мати його стара з хати

Та стала свого сина питати:

— Десь ти, сину, свою жінку любиш,

Що ти її раненько не збудиш?

— Десь ти, мати, в порога стояла,

Як миленька смертю пострадала.

Научала, мати, як жінку карати,

Научи ж тепер, як її ховати.

— Сідлай, синку, коня вороного,

Та поїжджай до тестенька свого,

Та знай, синку, що в тестя казати:

«Ой їдь, мати, донечку ховати,

Поїхала по жовтую глину,

Глини не набрала, смертю пострадала».

Іде мати доненьки ховати,

Аж нікому й воріт одчиняти,

Та й нікому правдоньки казати.

Ввійшла мати в новую світлицю,

Лежить дочка на всюю скамницю.

— Дочко ж моя, дочко-кукібничко,

Чого ж в тебе плечі почорніли?

Чого в тебе й ручки посиніли?

Чого в тебе ніжки пожовтіли?

Плаче мати дрібними сльозами,

Розказує сваха вірними словами:

— Плечі чорні — то глина побила,

Руки сині — в нас пряжу синила,

Ноги жовті — чепурно ходила.

Ой ну ж, свахо, донечку ховати,

А за сина другої шукати.

— Вели ж, свахо, кату в руки дати,

А твого сина на Сибір послати,

Моєї дочки тіло поховати.

ОЖЕНИВСЯ МОЛОД ТА Й НЕ ПО ВОЛІ

Оженився молод та й не по волі

Та й взяв жінку не до любові —

Не біле личко, не чорні брови.

Та й пішов молод в Китай-город,

Та й продав молод та жупан синій,

Та купив молод корабель новий,

Дав за корабель сімдесят рублей,

Сімдесят рублей і з полтиною,

Та й пустив корабель на синє море,

Та й взійшов молод на круту гору,

Та й глянув молод по синьому морю:

Корабель пливе, аж море реве,

А мила сидить, як свіча, горить,

А дитиночка, як рожиночка.

— Ой вернись, мила, голубко сива!

— Не вернусь зараз, не любив гаразд,

Не вернусь, муже, бо ти б’єш дуже:

Що було тіло, як папір, біло,

А тепер тіло та почорніло.

ОЖЕНИВСЯ МОЛОД ТА Й ПО НЕВОЛІ