Інга Пфлаумер - Серце гріє

сонце засвітило вікна золотим сяйвом, але було помітно, що це тільки зовнішнє світло. Ніхто не гукнув майстра, коли той підійшов до дверей і розчинив важкі дерев’яні стулки.

У будинку панувала тиша. «Що завгодно, але це не пансіон», — вирішив Вен. Грубий шар пилу на поруччі сходів, дивани, вкриті вицвілою тканиною, — все свідчило, що в цьому будинку не жили. «Прекрасна леді, про яку ніхто нічого не знає, раз на місяць навідується до в’язниці, щоб забрати звідтіля дівку, а далі цієї дівки ніхто не бачить. Сьогодні вона забрала чергову дівчинку. Сьогодні. На молодик». Варто було цій думці сяйнути майстрові, як він про себе вилаявся трьома мовами. Споконвічне прагнення людей уникнути смерті призводить до появи таких, як Леді Мелісса — Стригоайка — жінка-чарівниця, що прийняла силу від народу ночі, вимерлого й переродженого в новій формі, щоб жити вічно. І потрібно для такого життя тільки раз на місяць, на молодик, висмоктати з молодої дівчини трохи енергії. Дівчина втратить цю енергію та помре, а Стригоайка житиме ще місяць. Вічна молодість в обмін на чиєсь життя — хто б відмовився?

Майстер замислився. Стригоайки — розумні, живучі, верткі, а найголовніше — вже мертві створіння. Убити подібну тварюку ще раз непросто. Дуже непросто. Чи воно того варте? П’ять тисяч золотих, визнання Мори й можливість нарешті покинути цю обридлу роботу, купити будиночок біля моря та жити в достатку до кінця своїх днів, гуляючи бережком і підстригаючи троянди, але висока ймовірність так ніколи й не вийти із цього будинку — або гнів Мори, можливе вигнання з Ормрона й цілковита безпека.

Врешті-решт із тяжким зітханням Вен обігнув сходи, що вели нагору, пройшов через кухню й там знайшов маленькі дверцята, за якими починалися сходи в підвал. Нежиті вирізняються дивною любов’ю до землі.

Він дочекався, поки очі звикнуть до темряви, й почав спуск. Холод від кам’яних щаблів відчувався навіть крізь підошви чобіт. Тхнуло мокрою глиною і цвіллю. Сходи вперлися у вузький прохід, освітлений з одного боку. Майстер прислухався.

— …Гарна. У тебе таке дивовижне волосся. Ніколи не зустрічала такого темно-рудого відтінку. Схоже на кору дерев… Не бійся, нічого не бійся, я не заподію тобі шкоди, — голос звучав м’яко та заспокійливо. Він струменів, неначе шовк поміж пальців — гладенький, прохолодний, чуттєвий.

— Я не боюся. Навіщо ми прийшли сюди? — вочевидь це була Альрауне. Вона говорила тихо й повільно, ніби куштувала кожен звук на смак.

— Дивна шкіра. Чиста, оксамитова. Така шкіра й волосся такого кольору. Звідки ти?

Стригоайка вирішила поговорити з жертвою — не інакше як для кращого травлення. Майстер намацав у лівому рукаві алхімічні голки. На відміну від звичайних сталевих, ці були вкриті різними зіллями, на всі випадки життя. Вен узяв по тонкій голці в кожну руку і завмер біля самого входу. Сподівався, що йому вдасться вразити Стригоайку з першого удару. По голці на кожне серце. Тривалий бій міг виявитися майстрові над силу — вертка, швидка й дуже сильна відьма, яка напевне зберегла деякі чаклунські навички зі свого «прижиттєвого» арсеналу, — надто сильний супротивник для відкритого бою.

Стригоайка відчула його на одну мить, на удар серця раніше, ніж було потрібно.

Перша голка пробила одне з сердець, а друга лише дряпнула шкіру на передпліччі. Відьма рвонулася вбік, до стіни, й відразу, не підвладна жодним земним законам, злетіла в повітря, завмерла в темному куті між кам’яним муром і дерев’яним настилом даху.

Вен відкотився вбік, прокреслив на вкритій пилом підлозі коридору широку смугу. Альрауне стояла в центрі кімнати, озираючись навсібіч. Стрига мовчки метнулася вперед, у коридор. Вен, передчуваючи цей маневр, вихопив нову голку й метнув її. Цього разу голка встромилася в білу, вкритою синьою сіткою судин шию. Відьма загарчала, відштовхнулася від стіни, і тої ж миті потужний удар збив майстра з ніг, мало не вніс у кімнату. На обличчі у Вена залишилися краплі чорної крові. Він наткнувся спиною на стіну, навіть не встиг відчути болю й відстрибнув до великого каменя в центрі, біля якого стояла Альрауне.

— Пригнися, ідіотко! — вилаявся Майстер, смикаючи дівчину за руку. Та зацікавлено витріщалася на нього, нахиливши голову до плеча, немов горобець.

Стрига зачаїлася в коридорі. До Вена долинули тихий дзенькіт і гарчання. Леді Меліса витягла голки й відкинула їх. Напилення, досить дієве проти всілякої нежиті, вже всоталося в кров, послаблюючи монстра.

Майстер визирнув зі схованки та рвучко сіпнувся вбік. Крижана стріла встромилася в щілину між цеглою і відразу стекла на підлогу каламутною калюжкою.

Слідом за стрілою в кімнату влетіла стрига. Її скорчені руки з темними, загнутими донизу, мов у яструба, пазурами промчали за кілька сантиметрів від Венового обличчя. Той стрімко відштовхнувся від підлоги, перекотився на спині через камінь і опинився по інший бік жертовника, вкритого слизькою кров’ю відьми. З її ран струменіла кров, організм, який усі сили витрачав на підтримку життя в давно мертвому тілі, більше не міг приховувати реального образу нежиті. Шкіра пожовкла й обвисла на кістках, немов тонкий пергамент. Волосся, колись яскраво-руде, побіліло. Риси обличчя загострилися, білки стали попелястими, а радужна оболонка — яскраво-жовтою, вона майже світилася.

— Мисливець за нежиттю? Скільки тобі за мене заплатили? Я дам більше.

— Не потягнеш, — посміхнувся Вен, викидаючи з рукава нову голку. Відьма блискавично кинулася вперед, голка не досягла своєї мети, вразила її в передпліччя. Але це не завадило Стригоайці схопити дівчину й прикритися нею, мов щитом. Тепер майстер не міг пробити відьмі друге серце, не проткнувши голову Альрауне.

— Хоробрий, але дурний, — прохрипіла Стрига, й цієї миті нова голка Вена пробила праве передпліччя Стригоайки. Голка була зачарована, щоб у польоті набирати максимального прискорення, тому вдарила з такою силою, що не лише пробила тіло відьми й відкинула його до стіни, а й застромилася в твердий камінь.

Крик завмер на знекровлених губах. Замість прокльону, стригоайка викинула вперед майже не рухливу ліву руку, й нова крижана стріла зірвалася з її пальців. Але тепер вона мітила не у Вена, а в Альрауне. Майстер кинувся вперед, щоб захистити свої п’ять тисяч золотих, стріла розчинилася в повітрі, відьма смачно плюнула й крапля слини, стрімко збільшуючись, упала на ноги майстра. Зелена маса миттєво загусла, приковуючи його до підлоги. З голосним криком стрига звільнила плече, залишивши на голці клапоть сукні та згустки крові. Хилитаючись, вона ступнула кроків зо два й схопила Альрауне за плечі.

— Пізніше ми любенько поговоримо. А поки що мені потрібно де з чим скінчити, — відьма чи то захекалась,