Хосе Карлос Сомоса - Печера ідей, Хосе Карлос Сомоса

досі у призначеній їй кімнатці для гостей, чи вже покинула будинок не попрощавшись: двері були зачинені, та й, у будь-якому разі, Геракл не боявся лишати її саму вдома, бо не вважав її ні за крадійку, ні, коли вже на те пішло, за лиху жінку. Він спокійно попрямував до агори і там, на майдані, зустрів кількох знайомих, а також багатьох незнайомців. Розгадник волів звернутися із запитаннями саме до других.

— Суд над скульптором? — перепитав чоловік зі смаженою на сонці шкірою і обличчям сатира, що підглядає за німфами. — Зевса ради! Ти хіба не знаєш? По всьому Місту лише про це й мови!

Геракл стенув плечима, неначе прохав вибачення за свою необізнаність. Чоловік, вишкіривши величезні зубиська, промовив:

— Скульптора присудили до Барафронської ями[64]. Він визнав себе винним.

— Визнав себе винним? — перепитав Геракл.

— Саме так.

— У всіх злочинах?

— Атож. У вбивстві трьох юнаків і старого педагога — як і звинувачував благородний Діагор. Він заявив перед усіма, усміхаючись: «Я винен!» — або щось на кшталт цього. Люди аж обімліли від його зухвальства, і не без причини!.. — обличчя сатира потемніло ще більше. — Клянуся Аполлоном, ями для цього мерзотника замало! Чи не вперше я згоден з тим, чого прагнуть жінки!

— А чого прагнуть жінки?

— Делегація дружин пританів звернулася до архонта з проханням, щоб Менехма перед стратою взяли на тортури…

— М’яса. Вони прагнуть м’яса, — озвався чоловік, з яким сатир балакав до того, як Геракл їх перервав: невисокої статури, але кремезний і плечистий, з легкою приправою світлого волосся й такої самої бороди.*

__________

* Часті метафори, пов’язані з їжею, а також із кіньми, становлять ейдетичний опис викрадення Діомедових коней, що, як відомо, харчувалися людським м’ясом і врешті-решт пожерли власного господаря. Не знаю, до якої міри «делегацію дружин пританів», що «прагнуть м’яса», можна ототожнювати з кобилами. Якщо ж це так, то тут ідеться про вкрай нешанобливе глузування.

¯¯¯¯¯¯¯¯¯¯

Сатир кивнув і знову продемонстрував свої кінські зуби.

— Бодай раз я таки б уволив їхню примху!.. Бідолашні, невинні ефеби!.. Як гадаєш… — обернувся він до Геракла, але побачив лише порожнє місце.

Розгадник простував, незграбно оминаючи людей, що правили теревені на майдані. Він почувався приголомшеним, у голові злегка паморочилося, немовби він довго спав і прокинувся в незнайомому місті. Але візничий його мозку досі міцно тримав віжки думок, що мчали навскач. Що ж сталося? Логіка в його розслідуванні кудись зникла. Чи, може, її ніколи там і не було, а тепер його помилка виходить на яв?

Геракл подумав про Менехма. Він уявив, як той лупцює Трамаха в лісі, а потім кидає його мертвого чи непритомного на пожертя звірам. Як убиває Евнея і чи то з хитрості, чи то зі страху шматує труп і передягає його, щоб приховати злочин. Як люто нівечить Анфісове тіло, а тоді, не вдовольнившись цим, береться за раба Евмарха, якого, вочевидь, захопив зненацька, коли той шпигував за ними. Геракл уявив, як скульптор стоїть на суді, усміхається й визнає себе винним в усіх убивствах: ось він я, Менехм з Харисію, і мушу зізнатися: я зробив усе можливе, щоб ви не спіймали мене, але тепер… тепер байдуже! Я винен. Я вбив Трамаха, Евнея, Анфіса та Евмарха й утік, щоб потім самому себе виказати. Виголошуйте свій присуд. Я винен.

Анфіс і Ясінтра вказували на Менехма… Навіть сам Менехм віддавав себе на смерть! Він, поза всяким сумнівом, збожеволів… А проте якщо це справді так, то стратився глузду він лише нещодавно. Скульптор не поводився як божевільний, коли обачливо домовлявся про зустріч із Трамахом у лісі, за Містом. Як і тоді, коли нашвидкуруч облаштовував Евнеєве буцімто самогубство. В обох випадках він діяв із винятковою хитрістю і був гідним суперником для розгадникового розуму, але тепер… Тепер, схоже, йому стало байдуже! Чому?

Геракловій ретельно розробленій теорії чогось бракувало. А краще сказати, бракувало… всього. Дивовижна будівля міркувань, бездоганна структура висновків, гармонійний каркас причиново-наслідкових зв’язків… Він помилявся, і помилявся від самого початку. А найбільшої муки розгадникові завдавала впевненість у тому, що він міркував правильно, не оминув жодної важливої деталі, дослідив кожну-кожнісіньку ниточку цієї загадки… У тому, власне, і крилося джерело тої гризоти, що мордувала його! Якщо він міркував правильно, чому тоді помилився? Невже його замовник Діагор мав рацію і справді існують ірраціональні істини?

Ця остання думка збентежила його значно сильніше за попередні. Геракл спинився і звів погляд на геометрично правильні будівлі Акрополя, що блискучо біліли на вершині пагорба під променями пообіднього сонця. Протягом якогось часу він роздивлявся диво Парфенону: струнку й точну анатомію мармуру, прекрасну досконалість форм. Це була данина цілого народу законам логіки. Невже можуть існувати істини, протилежні цій лаконічній і довершеній красі? Істини, що випромінюють власне світло, випадкові, неправильної форми, абсурдні? Істини, темні, як печери, раптові, наче блискавки, непіддатливі, як дикі коні? Істини, яких не розгледіти очима, не перетворити в писане слово чи образи? Які неможливо ні збагнути, ні висловити, ні перекласти, ні бодай відчути, окрім як через сон чи через божевілля? Холодна млість наринула на Геракла; він заточився посеред майдану, охоплений предивним почуттям очужілості, немовби людина, яка раптом збагнула, що більше не розуміє рідної мови. На якусь жахливу мить йому здалося, ніби його засудили на внутрішнє вигнання. Але потім він знову взяв у руки віжки своєї свідомості, піт висох на шкірі, серцебиття вщухло, і його грецька самість повернулась у форму його особистості — він знову був Геракл Понтор, розгадник таємниць.

Його увагу привернуло якесь заворушення на майдані. Одночасно кричали кілька чоловіків, але їхні голоси стихли, коли один із них видерся на якусь брилу й виголосив:

— Якщо Рада не хоче допомогти селянам, нам допоможе архонт!

— Що відбувається? — запитав Геракл старого чоловіка, що стояв поруч. Від чоловіка, вбраного у сірий одяг впереміш зі шкурами, тхнуло кіньми, а нечупарний вигляд доповнювало більмо на оці й нерівномірна відсутність кількох зубів.

— Що відбувається? — різко перепитав старий. — А те, що коли архонт не оборонить селян