Olha Alder - Громовиця в Порцеляновій Чашці, Olha Alder

24. Вам час плакати.

Лавінія стиснула щелепу, дивлячись на Едварда знизу вгору непроникливим поглядом:

— Не підмінюйте поняття, — Лавінія встала. — А щодо "нас" — не будьте дитячим. Ми знайомі ще не п’ять днів. Я підігравала вам, бо ви мені імпонуєте, навіть подобаєтесь, але треба визнати, що нами обома заволодів Ерос, — Лавінія нарешті відчула форму емоції, що народилася в її очах, які відображалися в його, коли вони дивилися одне на одного прямо. — Але кохання включає багато компонентів, як хімічні сполуки. Я хочу краще пізнати вас, — вона взяла його за руку. — Хто ви? Я хочу відчути вас глибше. Чого ви бажаєте?

— Я бажаю вас, — хрипко сказав він. — Вашого тіла й душі. Вашого часу. І вашої ніжності.

— І цього недостатньо для міцного шлюбу. Я б не хотіла відсилати свою доньку до тітоньки лише тому, що не могла дивитися на відображення свого чоловіка в її обличчі.

— Ви не розповідали свою історію.

— А ви хотіли її почути? — Її брови трохи піднялися.

— Я... я розумію, про що ви говорите, — він опустив голову. — Леді Фейрфекс.

Їхнє крихке мовчазне взаєморозуміння коливалося на вагах невизначеності.

Кожен переслідував своє, і ніхто не був єдиним у спільному. Але пристрасть — єдине, чого не можна було заперечувати. В будь-якому разі, вони вже зробили крок назад, і Лавінія відчула, що це було чесно.

— Вам хтось говорив, що ви справжня буря в склянці? — запитав Едвард, засовуючи руки в кишені штанів. — Увірвалися в моє серце, розпалили камін, заварили чай і відійшли, — його обличчя стало блідим і сумним, а усмішка ніяк не народжувалася в очах, хоча на губах було її жалюгідна подоба.

— Мені говорили, що я буря в порцеляновій чашці, — вона м'яко усміхнулася. — Але ніколи не додавали частину про серце, — її очі стали ще вологішими, ніж зазвичай. — Але я ж не відступила назавжди?

— Це знаєте тільки ви. Я чекатиму стільки, скільки вам знадобиться. Я буду вашою тихою гаванню, притулком із надією, що стану вашим домом.

Лавінія ніколи не чула нічого більш зворушливого й лише трохи сильніше стиснула руку Едварда.

— Дякую.

До капітана вони звернулися окремо, але з тим самим питанням:

— Як ваша команда так швидко виявляє трупи?

— Слуги, приставлені до кожного шанованого пасажира. Випадкова зустріч: моя з корабельним лікарем. Я спустився в трюм, щоб перевірити вантаж. А театр попросив відстрочку, щоб оплачувати свій переїзд щодня та поступово. Тому корабельні працівники часто до них навідувалися… Ось і все. Жодного секрету, леді.

Слідом прийшов джентльмен і запитав те саме.

Тоді капітан відчув, що між ними з’явився розкол, велика тріщина. В душі він зацікавився й навіть хотів дізнатися більше, але, дивлячись на холодне й закам'яніле обличчя містера Ллевелліна, на якому жоден м’яз не ворухнувся, придушив порив цікавості. На кораблі й без того сталося багато вбивств, і він не хотів стати наступним. Хто знає, може, саме ця людина розчищає шлях до жінки своєї пристрасті?

Подумавши про це, капітан тепер дивився на містера Ллевелліна з підозрою. Той украв у нього револьвер, а потім, навіть не знаючи, що він був розряджений, або припускаючи протилежне — що він заряджений, направив його прямо в обличчя. Капітан стримав нервовий смішок. Вони весь цей час шукали вбивцю, який, можливо, був поруч.

Чим більше він дивився на містера Ллевелліна, тим сильніше переконував себе в тому, що саме він убивця.

"Я дам згоду, якщо ми знайдемо вбивцю до того, як зійдемо з корабля."

Ось що мала на увазі леді Фейрфекс: "Я ніколи не вийду за вас заміж, якщо ви не зізнаєтеся?"

Або ж вона так само недогадлива, як і всі інші на кораблі, а тепер джентльмен терміново шукає, кого підставити?

Запитань у його голові ставало більше, ніж відповідей. Він, безсумнівно, нервував, пітніючи й блідніючи поруч з Едвардом. Проте той незабаром залишив капітанську каюту.

За трапезою вони сиділи далеко один від одного — леді Лавінія поруч із леді Алексою, а містер Едвард залишився за своїм звичним столиком.

Нічого не змінилося: люди їли, спілкувалися, сміялися й сумували, пили каву та різали булочки.

Але дещо все ж таки змінилося: ніхто не робив цього навпроти містера Едварда.

Ніхто не говорив: "і мені кави, будь ласка," постукуючи нігтем по порцеляновій чашці.

Він ніколи не почувався більш самотнім і нещасним, дивлячись на порожнє місце навпроти.

Едвард ніколи не мав такого складного досвіду, як туга за кимось, крім батьків. І це був другий раз у його житті, коли йому хотілося плакати. Виявилося, що за кілька днів він звик бути поруч із нею: сваритися, миритися, навіть цілуватися й досліджувати трупи. Це, звісно, вражало в негативному сенсі, але все ж таки… залишалося значущим.

У такому похмурому настрої він дочекався післяобіднього чаю, який випив на самоті у своїх апартаментах, зашторивши вікна. Сором’язливе сонце так і не прорвалося крізь хмари — на вулиці не було чого робити. У гості його не кликали, і він не напрошувався. Чай здавався йому позбавленим смаку. Без неї все здавалося, як цей чай.

Дивлячись на свої червоні, від невиплаканих сліз, очі, спираючись руками на таз із теплою водою, що стояв перед дзеркалом, Едвард уперше відчув, що ця прихильність була набагато глибшою, ніж він вважав. Це відчувалося, як вікове дерево, яке намагалися вирвати з корінням, що давно вросле у землю.

Він щиро не розумів…

— Що відбувається?! — він вдарив рукою по воді, й бризки розлетілися в різні боки, падаючи на скло, спотворюючи зображення.

Едвард рідко спав удень, але цього разу… йому не хотілося ні писати, ні читати, ні виходити на палубу. Він відчував нудоту. Можливо, підкралася морська хвороба.

Він ліг на ліжко й сам не помітив, як заспокоївся, засинаючи.

Це відчуття неможливо передати словами. Асфіксія, удушення. Стан, коли неможливо зробити вдих, ніби щось застрягло. І голова тут же починала крутитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍