Клер Бержерон - Скрипка «Спіріт Лейку», Клер Бержерон

Сидячі надворі біля нової громадської пекарні, подалі від цікавих вух, Тефаняки розмовляли.

— Може, тобі краще відпустити її, — звернулася Ліна до свого сина Петра.

— Куди ти хочеш, щоб вона пішла? — заперечив Микола. — Вона так само одинока, як і до приїзду сюди. І не забувай, що розлучення стане приводом для глузування з нас.

— Тато має рацію, — заявив Петро, — ситуація стане гіршою, якщо ця сука мене кине. У таборі репутація — найдорожче, що є в чоловіка. Коли та бандитська морда Лявальєр звинуватив мене у зґвалтуванні, хлопці вітали мене, що я нарешті одягнув штани й довів свої права як голова сім’ї.

Він вибухнув реготом і додав:

— Я б радше сказав, я зняв свої штани! І після цього вони перестали називати мене довбнем. Чоловік має бути господарем у домі.

— Я згодна! — кинула Поліна.

Вона нічого не знала про домовленість між братом і Оленою. Коли цей шлюб за домовленістю брався, вона гоїла свої рани й більшу частину дня перебувала в ліжку в напівсні під дією морфію. А через те, що мадам Робертс вимагала якомога більшої секретності, Тефаняки вирішили не посвячувати її.

Микола витягнув свій кисет і набив люльку. Ліна схилилася над в’язанням. Їй було не смішно із синових жартів. Вона знову заговорила до нього, але очей не підвела.

— Коли Олена повернулася в табір, ти відповів коменданту, що нападник не ти. Сподіваюсь, ти сказав правду!

— Так і є. Хіба Олена вам сказала щось інше?

— Я ніколи не наважилася у неї запитати. Мені дуже ніяково.

Мати підвела очі від плетіння й уважно подивилася на сина.

— Гаразд! — нарешті погодилася. — Зараз триматимемо марку. Однак щойно поїдемо зі Спіріт Лейку, треба буде покласти край цій комедії.

Збентежена, Ліна розривалася між тим, щоб не підірвати синову репутацію в очах інших в’язнів і бажанням допомогти Олені виплутатися з важкої ситуації, у яку вона потрапила, почасти допомагаючи їм. Вона насправді хотіла вірити Петрові, коли він казав, що нападник не він, але в душі зародився сумнів. Олена сама пристала на пропозицію мадам Робертс. Але без цього шлюбу її сина безумовно заслали б на канадський Захід, куди висилали всіх непокірних, він би працював на примусових роботах на будівництві залізниці, і вона ніколи б уже не побачила його.

— Час повертатися, — сказав Микола, коли допалив люльку.

Тефаняки приєдналися до Менделів і Новаків, які вже збиралися лягати спати. Кожна сім’я відгородила собі осібні куточки навколо своїх ліжок. Олена наполягла, щоб її ліжко не розділяли з Віталієвим — така вимога здивувала всіх. Та з поваги ніхто нічого не запитував. Петро спав на ліжку внизу. І тому, що Віталій і всі діти спали поблизу, Олена знала, що він ніколи не наважиться наблизитися. Вона більше боялася його поза будинком, а в безпеці почувалася, коли він був у таборі, за колючим дротом, де працював на кухні.

Наступного дня після обіду Олена пішла зі скрипкою на схил. Охоронці, які звикли до неї, дозволяли їй безборонно ходити. Вони любили слухати її гру. Сидячи на краю лісу, вона зіграла п’єсу Шопена і дивилася на стежку, аби переконатися, що ніхто не йшов за нею і що солдати не можуть її бачити там, де вона була. Обережно підвівшись і заглибившись у ліс, вона дісталася схованки. Та Александра там не було. Вона довго чекала на нього, її відчуття загострилися через страх, що її знайдуть. Врешті, вона змирилася й повернулася в Ліллієнвілль.

Непоміченою, вона змогла піти тільки за сім днів по тому, бо Поліна ставала все більше підозрілою до неї. Відразу після обіду Олена зібралася в ліс, та Поліна, як завжди, прокричала їй, що та намагається вислизнути, і вона супроводжуватиме її. На щастя, мати нагадала, що була її черга мити посуд.

Зі скрипкою під пахвою, Олена, не обертаючись, поспішала зійти нагору стежкою. Коли була на вершині горба, уважно оглянулася навкруж, щоб переконатися, що ніхто за нею не йшов. Поруч проїхав військовий на коні й привітався з нею. Вона почекала, коли той від’їде, і щоб не привертати уваги й не виказати себе, вирішила не грати на скрипці. Потім без настрою заглибилася в ліс. Було так важко зустрітися з Александром! Схованка була хорошою ідеєю, та вона не могла приходити туди часто.

Коли вона дісталася місця зустрічі, хлопця там не було. Минуло сім днів, і він напевне був переконаний, що вона більше не зможе сюди приходити й шукав інші способи, щоб зустрітися з нею. Вона все ж вирішила трохи почекати.

Гуркіт ззовні привернув її увагу. Її охопив страх. Вона скрутилася на вовняних простирадлах. Якщо там вовк, або гірше, Петро... ні, то не може бути він. Вона бачила, як він з іншими в’язнями пішов у табір у супроводі військових. Чоловіки повертаються в Ліллієнвілль не раніше шостої вечора, після робочого дня. Вона забилася в куточок, і тремтіла, чекаючи.

Дух Озера прислухався до її молитов. То був Александр.

— Я щасливий, що знайшов тебе тут! — вигукнув він, коли побачив її. — Я правильно зробив, що прийшов.

Він розкрив свої обійми для неї.

— Батько поламав ногу. Тож я мав їхати замість нього в Монреаль на зустріч із постачальниками, і нікому було повідомити тебе. Сержант Лєпін більше не приходить у село, а індіанці пішли на північ наступного дня, як Аранк із тобою говорив у Ліллієнвіллі. Цього року вони вирішили піти раніше. Передбачають, що взимку буде багато снігу.

— Цього разу нам допоміг випадок, — відповіла вона посміхаючись. — Лишень уяви, від того побачення, яке ти мені призначив і не зміг прийти, я вперше змогла вирватися, щоб за мною не стежили.

— Аранк сказав би, що то Дух озера скеровував наші дії, — мовив він, сміючись.

— Не смійся, можливо, й так, — серйозно зауважила Олена. — Здається, я зрозуміла, індіанці вірять у духів так само, як ми віримо в Бога. Учора ввечері я помітила летючу зірку над озером і загадала бажання побачити тебе сьогодні.

— Наступного разу попроси, щоб ми зустрілися де-інде, а не тут, — сказав він, притискаючи її до себе. — Це місце — далеко не ідеальне, якщо врахувати, що наближається зима.

— Але ти ж прийшов! Важко повірити, — шепотіла йому на вухо Олена.

— Алю, любове моя, я щохвилини думав про тебе, коли їздив до Монреаля, — сказав Александр, заплющуючи очі, щоб глибше насолодитися щастям, нарешті, пригорнути її до серця. —