Радек Рак - Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак

повернувся, аби відібрати, що йому належить, а Якуба знову зробити Якубом? Бо, може, пани є сильнішими навіть від змій, від усіх бажань, заклять і Мруків?

Але то тільки дрізд бушує, шукаючи хробаків.

XLIII. ПРО ВІКТОРИНА І ПРО ЯКУБА

Повідають, що є така година на світанку, коли реальність стає тоншою від пелюстка мальви. О цій годині навіть ті, які цілу ніч не могли склепити очей, впадають у заціпеніння і хоч на мить поринають у світ сонних видінь. О цій годині кров повільніше кружляє в жилах. О цій годині люди вмирають найчастіше.

Вікторин чує, як ніч за мурами дому наїжачується від хамства. Хами народжуються в темряві. Виходять із закамарків, з обсіяних озиминою полів і маслянистих глибин гноївки. Блискають очима й зубами, блискають вістрями серпів, кіс і ножів, їх усе більше й більше, цілі стада. А Вікторин, хоча й чує їхню присутність, не може навіть відкрити рота, щоб закричати, — кролик, оточений зграєю хортів.

Хами вдираються в дім мовчки, майже без шуму. Лиш заскрегоче підважена віконниця, лиш рипне мостина підлоги. Ідуть. Раз по раз хтось глухо застогне, чути уривчасті крики: хамство зводить порахунки з дворовими. І раптом перестає бути тихо, в кімнатах вибухає шум і здіймається буча, брязкає розбите скло, слуги кудкудакають, як кури, яких ріжуть, вищать, як биті собаки.

Часу обмаль. Богуш підводиться з ліжка, але рухи в нього повільні. Руки, ноги — кожна важить із центнер, а повітря немовби має густину води. Вікторин повзе до вікна рачки, бо так швидше.

Двері з гуркотом розчахуються, і до спальні входять Вікторин Богуш. Оті справжні. Вуса мають обвислі, лице постаріле, одягнені в чорний плащ, накинутий на хлопську свитку. Через той плащ дещо нагадує жида або ксьондза — ну, нікого доброго, в кожному разі. Відгонить від них потом і кров’ю. Нічого не кажуть. Не мусять казати. Замість усіх слів достатньо вимазаної кров’ю ломаки в його руці.

— Вельможний пан кричали, — зауважують дбайливо.

І тільки тоді доходить до Вікторина, фальшивого Вікторина, що спальня рухається і ритмічно стукає. А одразу потім — що це зовсім не спальня, а купе поїзда, і що це не дідич Богуш, який повернувся для помсти, а Самуель Вата, слуга, який обережно термосить його.

— Вельможний пан кричали, — лагідно повторює Самуель.

Вікторин напівпритомно розглядається по купе, по сидіннях, оббитих вишневою шкірою, і подушках із торочками. Навпроти пан Станіслав, безвладно хитаючись у ритмі стукоту коліс, сплять, накривши лице плахтою „Kurjera Lwowskiego”, або Лембергерки, брудної урядової газетки. За вікном гори, більші, ніж Вікторин бачив у теперішньому й попередньому житті, всі одягнені в осінь, гарні. В купе душно, на віконній шибі збирається волога, але ніхто не відчиняє вікна, бо всередину одразу залітає смолистий дим від локомотива.

Цієї миті пан Богуш дякує Богові, що не звільнив Вату зі служби. Бо невдовзі після свого перетворення, на величезне обурення Самуеля, Вікторин почав одягатися сам і митися сам, навіть спину сам собі мив. Мені не треба, казав, щоб мене чужий хлоп намилював. Не хотів також, щоб йому допомагали за столом і підсували раз таку тарілку, раз сяку, ані щоб йому начищали чоботи. Не дозволив також Самуелю спати на підлозі в ногах свого ліжка, бо Самуель був від нього майже вдвічі старший.

Збирався тоді Вікторин звільнити лакея, виплативши йому перед цим платню на квартал або й більше наперед, аби той міг знайти десь іншу посаду. На те Вата в плач, як баба, що звільнений лакей — це так, як вигнана дружина, ніхто такого не схоче, бо з якої ж то причини його звільнили? А він уже старий, жодному ремеслу не навчений, землю обробляти здоров’я не має, він лиш лакеєм може бути і хоче, ніким іншим, і що щиро пана Вікторина любить і готовий за ним піти в найдальші краї, хоч би й на кінець світу, якби вельможний пан мали фантазію в таку подорож вирушити.

Запитав тоді пан Богуш, для чого мав би в таку подорож вирушати, а Самуель на те, що для того, наприклад, аби знищити чарівний перстень у вогняній горі, як в одній казці, що її Самуель колись був читав. Вікторин йому на те, що то якісь дурниці й що жодних перснів у жодній горі він нищити не буде, до курви мами. У Самуеля Вати скінчилися аргументи, і він розплакався наче мала дитина. Тож і лишився.

Зараз, однак, пан Богуш, спітнілий від сну, виходить у коридор, а звідти на зовнішній балкончик вагона. Елегантні пани й гарні дами, які там зібралися, курять люльки й цигарки, попивають подане кельнерами вино, розглядають гори, які вони проминають, рибну стрічку Попраду внизу і вгадують, чи видима попереду вершина опиниться по правий чи по лівий бік річки. Поїзд їде аж до Кракова — спершу трасою на Львів, але вже в Тарнові повертає на південь і далі прямує вглиб гір, з натугою долаючи кожен підйом і кожен перевал, поки добереться до крутої, але зручної Долини Попраду. Колію проклали недавно, на ній усе ще тривають роботи, щоразу треба затримуватися, бо тут поправляють насип, там ремонтують міст, пошкоджений якимось стрімким потоком з бескидів, тут стукають, там гупають, і в результаті подорож триває майже два дні, а часом і три.

Стоять якраз неподалік селища, що зветься Ритро, одразу перед закрутом річки. Наразі залишається невирішеним, чи гора, увінчана зубчастими руїнами замку, розташована на східному чи на західному березі. Вікторин сідає на лавці й дозволяє накинути на себе вовняний плед з англійським візерунком, вдячно приймає келишок вина; обслуга потяга дбає про пасажирів першого класу, а день хоча й сонячний, але холодний, як то в жовтні. Пан Богуш душком випиває вино й щільніше загортається в плед. У нього болить за очима, і трохи йому недобре — невідомо, чи від задухи в купе, чи від кошмарного сну, чи від яскравого світла, від диму з локомотива, а може, від розмов товариства, в яких сенсу стільки, як у дзижчанні мух.

Хтось відгортає мокре волосся з його чола. Вікторин здригається від такої нахабної фамільярності.

— Цссс. — Дівчина з очима кольору води кладе йому палець на вуста. — Це всього лиш я.

За одну мить потяг, що стоїть, обростає виноградом. Над вухом Вікторина сонно видзвонює садова вівсянка, її спів трохи нагадує звук від пересипання дрібних монет, а трохи — шкварчання розігрітого жиру. Пасажири застигли в нерухомості, деякі з келишками в піднятих