Майкл МакКланг - Пропала злодійка, Майкл МакКланг

тоді він клацнув пальцями і все існуюче світло помчало зверху вниз і крізь діру, потік, водоспад, потужна ріка, гуркіт якої було чутно і відчутно.

-- Дивовижне видовище, правда? – Я глянув на нього примруженими очима, а він усміхався, дивлячись на світло. – Таке не кожен день побачиш!

-- Що це?

-- Приречені на пекло душі, які відпускають назад в Ур!

-- В Ур?

-- Початок, дурню!

-- Початок чого?

--- Початок всього! – крикнув він посміхаючись.

-- Якщо початок на дні, -- сказав я трохи приголомшено. – То що тоді на вершині?

Він повернувся до мене, посмішку змінив насуплений вираз обличчя.

-- Інакший початок, -- відповів він. Простягнув руку. Я взяв її, і він без жодного зусилля підняв мене на ноги. Коли я вже повністю стояв на ногах, то мої втома, голод, спрага і рани цілковито зникли.

-- Хто ти в біса такий? – запитав я знову.

-- Я вже сказав тобі, твій бог. Бог дурнів і п‘яниць.

Восто. Він виглядав більш-менш так, як можна було очікувати. Може трохи низькуватий, як на бога.

-- То хто я? Дурень чи п‘яниця?

-- Ти прокрався в Голдорит і проліз у Шип. А ще ти не приніс з собою ані краплини добрячого трунку. То як думаєш, хто ти?

Крім очевидної відповіді, мені було нічого сказати.

Він вказав зліва від мене. Я провів поглядом за його пальцем і побачив нижні сходинки дуже вузьких сходів, що здіймалися вгору і вгору всередині Шипа, верхня частина яких виходила з поля зору.

-- Тепер від’єбися від Шипа і припини його нищити. І пам’ятай, що ти в мене в боргу. Дурень. – І він зник.

Ось так Восто, бог дурнів і п‘яниць, врятував мені життя і зробив мене своїм боржником.

Інколи я шкодую, що він не дав мені повернутися в Ур.

 

#

Підйом був довгим. В мене був час подумати. В мене було про що подумати.

Душі проклятих не пускали в одинадцять кіл пекла, отже демони дійсно зникли. Мусили. Без душ вони і їхній світ безперечно загинули б. Очко на мою користь. Було більш ймовірним, що Траксис буде безлюдним, а отже трохи менш ймовірним, що я там загину. Але з демонами чи без, в Траксисі буде значно важче вижити ніж в Голдориті.

А ще скидалося на те, що тут були замішані боги, а принаймні Восто. Чи вони хотіли дати душам проклятих ще один шанс, чи просто знищити пекельні світи, чи і те і те… було важко сказати.

Такі думки займали мене, поки безконечний підйом не почав виснажувати мене і моя увага не змістилася на біль в стегнах. На щастя я натренувався на безконечних сходах під Цитаделлю, інакше в мене повідпадали б ноги, до того як я дійшов до простих дерев‘яних дверей з прибитою до них невеличкою табличкою, на якій було написано:

ТРАКСИС, ДУРНЮ.

Боги багато чого знають, цього в них не забереш.

Зітхнувши, я обережно сів на сходи і відпочив. Коли я почувався трішки менш неготовим, то встав, глибоко вдихнув, поклав руку на клямку, викликав своє джерело. І відчинив двері.

Була ніч, до того ж спекотна. В Траксисі ночі завжди спекотні.

Двері виходили на невеличке подвір‘я з покрученою і розбитою бруківкою. Подвір’я оточувала низька, заросла плющем стіна, за винятком невеличких, побитих кованих воріт прямо перед мною. Далі темрява і невиразний натяк на якийсь садок. В повітрі стояв запах, щось солодке. Надто солодке. Як перестиглі фрукти.

Я вийшов на подвір‘я і двері самі зачинилися за мною. Я озирнувся. Двері зникли. Очевидно, Восто не хотів, щоб я знов зайшов у Шип.

Назовні сам Шип виглядав як побита погодою вежа в Траксисі. Думаю, в кожному колі пекла він виглядав по-іншому. Я підвів погляд вище, в небо. Там висів велетенський місяць, в десять разів більший від того, до якого я звик. А точніше частина місяця. Хтось чи щось вирвало з нього шматок. Решта була вкрита страшними, глибокими тріщинами.

Зірок не було, тільки падаючі душі, та й тих було набагато менше, ніж в небі Голдорита. Траксис – одне з найменших кіл пекла, але в ньому живуть найбільш могутні й підступні з усіх володарів демонів.

Він був значно, значно небезпечнішим ніж інертний Голдорит, бо на відміну від Голдорита, цей світ сам по собі, був певною мірою живим. А принаймні певні його частини. Я знав, що мені доведеться мати справу принаймні з одним з таких регіонів, можливо з двома. Я тільки сподівався, що не більше.

Траксис – це місце, в якому всі старі, розказані вам бабусею казки стали гангренозними. Там де Голдорит брав відчаєм, Траксис брав перекрученням. Де Голдорит брав грубою силою стихій, Траксис брав підступністю. Зрештою, в Траксис підступом заманили бога, в результаті чого він втратив голову. Я сподівався, що мені пощастить більше.

Я знов витягнув засушену Руку Повішеника.

-- То куди? – запитав я і вона вказала на ворота.

-- Сподіваюся, ти не приколюєшся, -- пробурмотів я і запхав її назад в кишеню. Але я відносно добре знав географію Траксиса. Якби я знайшов якийсь пагорб, то міг би зорієнтуватися де знаходиться Чорна Бібліотека. Залежно від того, де я вийшов з Шипа, може я міг навіть побачити Чорну Бібліотеку. Траксис дійсно дуже маленький.

Я вирушив у дорогу, готовий будь-якої миті зачерпнути зі свого джерела, але не бажаючи викликати магічний зір після того, як ледь не осліп в Голдориті.

 

#

За подвір‘ям дійсно був