Лоран Біне - HHhH. Голову Гіммлера звуть Гайдріх, Лоран Біне

виняткова. Гайдріх запросив найвидатніших виконавців, які гратимуть тільки німецьку музику: Бетховена, Генделя, Моцарта теж, певна річ… цього вечора чи не вперше забудуть про Ваґнера (хоча я не впевнений у цьому, бо ж так і не роздобув повної програми). Однак лише тоді, коли зазвучать перші ноти написаного його батьком, Бруно Гайдріхом, концерту для фортепіано до мінор, який виконуватимуть колишні учні консерваторії міста Галле разом зі спеціально запрошеним видатним піаністом-віртуозом, лише тоді музика розтечеться в Гайдріху, неначе цілюща хвиля, і сягне апофеозу. Мені було б дуже цікаво послухати цей музичний твір. Коли концерт для фортепіано закінчується й Гайдріх плескає в долоні, я бачу на його обличчі гордовиту замисленість, властиву великим егоцентрикам із манією величі. Посмертним тріумфом свого батька Гайдріх насолоджується, наче власним. Однак тріумф та апофеоз — це не зовсім одне й те саме.

210

Ґабчик повернувся. Ні він, ні Кубіш не курять у квартирі, щоб не завдавати незручностей славній родині Оґоунів, яка їх прихистила, і щоб не викликати підозр у сусідів.

За вікном у темряві ночі вимальовується Празький замок. Кубіш, замислено споглядаючи його вражаюче громаддя, промовляє вголос: «Цікаво, як там усе буде завтра о цій порі…» Пані Оґоунова цікавиться: «А що там має статися завтра?» Відповідає їй Ґабчик: «Нічого особливого, пані».

211

Уранці 27 травня Ґабчик і Кубіш збираються йти раніше ніж зазвичай. Молодший син Оґоунів дуже нервується й востаннє переглядає свої конспекти: сьогодні в нього випускний іспит. Кубіш каже йому: «Не хвилюйся, Любоше, тобі все вдасться. Ти здаси на відмінно, а ввечері ми разом відсвяткуємо твій успіх…»

212

Гайдріх, як зазвичай, переглянув за сніданком свіжі газети, які йому завжди привозили рано-вранці з Праги. О дев’ятій годині до будинку під’їхав чорний — чи темно-зелений — «мерседес», за кермом якого Гайдріхів особистий водій, велетень-есесівець, що мав майже два метри зросту й відгукувався на прізвище Кляйн[60]. Але цього ранку йому довелося чекати. Гайдріх бавився з дітьми (мені дуже цікаво, якою була ця сцена: Гайдріх, що бавиться зі своїми дітьми) і гуляв із дружиною алеями свого чималого маєтку. Ліна, мабуть, розповідала йому про поточні плани. Ясені, мабуть, треба спиляти, а замість них посадити фруктові дерева. Однак я замислююся, чи Мірослав Іванов нічого тут не вигадує. Адже, якщо вірити йому, Гайдріхова меншенька, Зільке, розповіла батькові, що якийсь, невідомий нам, Герберт навчив її заряджати револьвер. А дівчинці ж було на той час лише три роки! Хоча… у ті темні часи все могло статися, мене вже не здивувати нічим.

213

Ранок. 27 травня, річниця смерті Йозефа Рота, що помер три роки перед тим у Парижі від смутку й алкоголізму. Безжальний спостерігач і провидець, який написав 1934 року, у дні сходження нацистів до вершини влади: «Що за метушня в цьому світі за годину до його загибелі?»

Двоє товаришів сідають у трамвай із думкою, що вони роблять це, можливо, востаннє в житті, а потім жадібно розглядають празькі вулиці, що пропливають у вікні. А може, навпаки, може, вони вирішили нічого не бачити, очистити себе від усіх хвилювань і зосередитися, відмежувавшись від зовнішнього світу, але я дуже в цьому сумніваюся. Із часом звичка бути постійно напоготові стала їхньою другою натурою. Сідаючи в трамвай, вони мимоволі приглядаються до поведінки всіх чоловіків-пасажирів: хто заходить до вагона, хто виходить, хто біля яких дверей стоїть; десантники відразу розуміють, хто тут говорить німецькою, навіть якщо ця людина в іншому кінці вагона. Вони знають, яка машина іде попереду трамвая, яка позаду, на якій відстані, вони зауважують вермахтівський мотоцикл із коляскою, що обганяє трамвай справа, скидають поглядом на патрульних, що виходять на тротуар, помічають двох одягнених у шкіряні плащі агентів, які вартують перед будинком навпроти… Гаразд, досить уже. На Ґабчикові теж плащ, і, хоча день сонячний, такий одяг не приверне нічиєї уваги, адже зранку ще досить холодно. А може, Ґабчик його скинув і повісив на руку. Для такого великого дня вони з Кубішем причепурилися, так би мовити, на славу. Обоє тримають у руках важкі портфелі.

Вони сходять десь у Жижкові, районі, названому на честь легендарного Яна Жижки, найвеличнішого й найгрізнішого полководця гуситів, одноокого, а потім і зовсім осліплого, якому протягом чотирнадцяти років вдавалося чинити опір військам німецької Священної Римської імперії, вождя таборитів, який зумів спрямувати гнів небес проти ворогів Богемії. Тут Ґабчик із Кубішем заходять до когось із підпільників за своїм транспортом: двома велосипедами, один із яких належить тітоньці Моравцовій. Дорогою товариші зупиняються, щоб провідати ще одну жінку — учасницю Опору, пані Ходлову, ще одну названу матір, що переховувала їх і пекла їм пиріжки, і вони хочуть їй подякувати.

— Але ж ви не назавжди прощаєтеся зі мною?

— Ні-ні, паніматко, ми скоро до вас знову заскочимо, може, навіть ще й сьогодні. Ви будете вдома?

— Авжеж, авжеж, звісно, приходьте…

Коли вони нарешті на місці, Вальчик уже чекає. Можливо, там є й четвертий десантник, лейтенант Опáлка з «Аут дистенс», який мав їм допомагати, але роль його досі не зрозуміла, і навіть його присутність під час замаху не підтверджена. Тому я дотримуватимусь того, що знаю. Дев’ятої години ще нема, і троє чоловіків після короткої розмови стають на свої позиції.

214

Годинник ось-ось виб’є десяту, а Гайдріх іще досі не виїхав на роботу. Сьогодні ввечері йому летіти в Берлін на зустріч із Гітлером. Мабуть, протектор хоче якомога ретельніше підготуватися до неї. Педантичний чиновник, він, либонь, іще раз, востаннє, перевіряє всі папери, складені в портфель. Лише по десятій Гайдріх нарешті сідає в «мерседес» на переднє сидіння поруч із водієм. Кляйн рушає, ґратовані ворота маєтку розчиняються, вартові здіймають руку, вітаючи протектора, і «мерседес» із відкинутим верхом виїжджає на дорогу.

215

Поки автомобіль Гайдріха просувається звивистим шляхом своєї вузлуватої долі, доки тривожне очікування на повороті смерті триває, а всі відчуття трьох десантників загострилися до краю, я перечитую історію Яна Жижки, яку Жорж Санд розповіла у своєму маловідомому творі, що так і називається «Ян Жижка». І знову дозволяю собі відволіктися. Перед моїми очима постає грізний полководець, що сидить на горі, із пов’язкою на оці, із поголеною налисо головою, із довгими, на галльський лад, вусами, що звисають, наче ліани, аж до грудей. У підніжжя нашвидкуруч спорудженої таборитами фортеці — військо імператора Сигізмунда, яке ось-ось піде на приступ. Перед моїми очима проходять жорстокі битви, воєнні трофеї, тривалі облоги. Жижка був пажем при дворі