Олена Домова - Тілоохоронець Горгони, Олена Домова

30. Аварія

- Добрий вечір, - Макс скоса глянув на співробітницю, раніше ні за ким, окрім як за пані Середою, трудових звитяг він не помічав.

- Добрий, - пискнула жіночка, гублячись в тіні чоловіка.

Вони дивилися одне на одного якийсь час, поки директорка повідомляла новий розклад водієві. Невербальне спілкування перервала Юлія Володимирівна.

- Збирайтеся, Вероніко Іванівно. Максим Євгенович залюбки підвезе і вас.

- Справді? - радісно спалахнули очі співробітниці. - Я миттю, тільки сумочку візьму.

Жінка вискочила з кабінету. В той самий час лагідна усмішка сповзла з обличчя директорки. Все ж таки вона не пробачила Максові й хотіла, щоб він також про це пам'ятав. Пан Кирієнко зміну в поведінці звісно ж помітив.

- Що сталося? - він питав про дивну поведінку брюнетки, і вона це чудово зрозуміла, але перевела розмову на Вероніку, бо не хотіла з'ясовувати стосунки в стінах офісу.

- Їй погрожують ті самі покидьки, що й мені, - кивнула вона на двері.

- Зрозумів, - одразу підібрався директор охоронної агенції. - Я когось до неї приставлю. Не хвилюйся.

- Не думаю, що в цьому є необхідність, - на цих словах Макс похмуро зсунув брови, знову вона сперечалася. - Вадим Сергійович буде підвозити її до роботи й назад. Краще розкажи, як ця справа просувається.

- Якщо чесно, мені ще не дзвонили. Але гадаю, що вже завтра будуть якісь новини.

- Це було б чудово, - зітхнула Юля й, підхопивши свою сумку, усміхнулася, дивлячись за спину Максимові. - Готова? Тоді ходімо.

Поки йшли до машини чоловік засипав менеджерку питаннями: "Хто дзвонив? Чи не залишився запис розмови? А номер телефону? Голос впізнати зможете?" Вероніка, відповідаючи на питання раз-у-раз поглядала на керівницю, яка йшла з іншого боку від дізнавача, й здавалося зовсім не цікавилася їхньою розмовою. Наче вона поринула в свої думки й зовсім не збиралася з них виринати.

Макс підійшов до справи з максимальною відповідальністю й не тільки довіз співробітницю пані Середи до будинку, а й провів до самої квартири. Юлію Володимирівну при цьому замкнув у машині.

Вероніка почувалася ні в сіх ні в тих. Які стосунки поєднують керівницю та красунчика-охоронця? Та теплота, з якою вона згадувала про нього, говорило про те, що він їй не байдужий, але проявів ревнощів через надмірну увагу до сторонньої жінки з її боку не було. А цей Максим Євгенович взагалі напосів та на крок не відступає від Ніки. Через таку увагу й закохатися не довго.

- Дякую, - пробелькотіла Вероніка. - Вибачаюся, що напрягаю... Й перед Юлею Володимирівною невдобно.

- Чому? Вона завжди залюбки допомагає, якщо може, - підморгнув здоровань.

- Так... мабуть, - опустила голову Вероніка. Ласкавий тон чоловіка змушував серце битися часто-часто. - Ще раз дякую. До побачення.

Пан Кирієнко кивнув і поспішив до машини. Він нутром відчував проблему, але ніяк не міг зрозуміти причину її виникнення.

- До тебе чи до мене? - якомога бадьоріше поцікавився, опинившись в машині.

- Я не знаю, - втомлено видихнула Юля.

- Та що з тобою сьогодні? - раптом спалахнув пан Кирієнко. - ПМС?

Із самого ранку з Юлею діялося казна що. То вона плакала, то гарчала, то ображалася, то хнюпилася, то мовчала. І все без будь-яких вагомих причин. Виключно за рахунок внутрішньочерепних тарганів. Та ще й відмовлялася говорити про те, що її турбує, й це дратувало найбільше.

Пані Середа в боргу не лишилася й також спалахнула:

- До чого тут ПМС?! Знайшов собі корінь всього лиха. Просто ти поводишся сьогодні, як останній грубіян. Що це за камінь у мій город з приводу роботи? І зараз... Можна було зглянутися на мене? Я просто втомилася й не хочу навіть пальцем рухати зайвий раз.

Макс не відповів. Він з силою повернув ключ запалювання, мотор заревів й автомобіль виїхав на дорогу. За кілька митей розігнався до ста кілометрів і почав лавірувати між інших, на щастя небагато-чисельних, машин в напрямку будинку Юлі. Лише хвилини вистачило жінці, щоб перестати злитися та почати перейматися через їхню з Максом безпеку. Особливо на поворотах, де небезпечні маневри чоловіка були особливо помітні.

Говорити під руку вона досі не наважувалася, але вперше зрозуміла, що так само як і вона, Максим звик тримати переживання в собі, шукаючи вихід у справі, яка добре у нього виходить. Та тільки злість - поганий порадник, особливо на дорозі.

В якийсь момент, коли вони виїхали на пряму й стрілка спідометра поволі поповзла ще далі, Юля тихенько звернулася до розлюченого водія:

- Максиме, пробач мені, будь ласка... Не треба та швидко... Я боюся...

Чоловік виринув зі своїх думок і кинув оком на пасажирку. Маленька фігурка втиснулася в крісло й справді виглядала переляканою. Він прибрав ногу з педалі газу й почав поволі гальмувати.

- Слухай, мені шкода, що образив тебе, - раптом подав голос, пильно вдивляючись в дорогу попереду. - У мене нічого такого на думці не було. Насправді я й досі не розумію, на що ти примудрилася образитися. Але я...

Гучний "Бах!" перервав розмову. Машину різко повело праворуч. І пролунав скрегіт метала об метал. Юля від поштовху боляче вдарилася плечем об дверцята, а Макс вивернув кермо, щоб машина не вилетіла з дороги, зламавши огорожу.

 

Білий Lexus, який за габаритами був двічі більший ніж нещасний Daewoo, зупинився в кількох метрах попереду.

 

Пан Кирієнко гучно вилаявся, намагаючись вийти та нам'яти боки покидьку, що ледь не уколошкав їх усіх, але дверцята піддалися не одразу. Тим часом в машини попереду дверцята також відкрилися, але передні пасажирські, й із них на дорогу майже випала дівчинка років п'ятнадцяти. Чіпляючись за власні ноги, вона зробила кілька кроків і щосили закричала: "Допоможіть!"

Маск кинувся до неї. Юля також спробувала вийти з машини, але її дверцята були заблоковані захисною огорожею, тому не довго думаючи вона підхопила свою сумку та полізла через місце водія. Біжучи дістала телефон та викликала швидку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍