Володимир Худенко - Дим

– Бывает, – кивнув Антон.

– А есть где? Далеко?

– Водохранилище. Речушки там рядом есть еще. И пару прудов тоже.

– На спиннинг промышляешь?

– На удочку, – покрутив той головою. – Бамбуковая есть, и пятиметровка старая, еще советская. Так, на червя, на интерес, – всміхнувся, махнувши рукою.

– Я вот себе спиннинг недавно прикупил. Вывалил… – він взявся за голову, – эта одно пилит теперь.

– Чего? – очунялась Юля.

– А чего? – відкрита посмішка.

Та лиш позіхнула.

– А на червя сюда вот ходил, с отцом ее, дней несколько назад…

– На Сож?

– Ну… где разлив там.

– Я понял.

– Такое там…

– Карасики?

– Во-во. Парочку. Ты рыбачил здесь?

– Как-то с Ларой ходили пару раз, еще детьми. Так, ради смеха.

– Во-во, и я ж тоже. Взяли чекушку…

– Чего? – знов очунялась Юля.

– А чего?

– Я вот что хотела сказать-то… – тицьнула вона раптом пальцем в Лару. – Вы чего-й это не пьете, а?

– Так напились уже, значит, – відкрито кепкувала з неї та.

– Не знаю, как Ира… – раптом тверезо розсудила Юля. – А вот тебя я знаю, как облупленную, и могу поспорить, что ты не пьяна.

– Это с чего это вдруг такие выводы?

– Ты не пела еще!

– Да, это упущение, – згодилась Лара.

– Песню! Песню! – заплескала в долоньки Юля.

– Песню!.. – згодився й Олег. – Как это ты тогда по-украински пела, интересно так…

– Во-во! – закивала й Юля.

– Ну не знаю… – крутнула головою Лара. – Разве что Антошка с Ирочкой подсобят?

– Подсобят, подсобят!.. – закивала головою Юля.

– Куди ж ми дінемось? – здвигнув плечима Антон і всміхнувся до Іри.

– Тогда… ладно, – Лариса прокашлялась. – Но учтите, я подшофе, так что не обессудьте.

– Да пой уже! – махнула на неї рукою Юля.

І Лара тут же заспівала… Антон добре знав цю пісню і знав, що вона подобається сестрі, та часто затягувала її в особливому настрої. Пісня стала відомою в роки розпаду СРСР. Її співав тоді якийсь київський вокально-інструментальний ансамбль, чи то пак рок-група. Слова були так як народні, допотопні, а от музика – їхня власна, така ото більш гітарна, хоча й підроблена під народну. І співали вони її завзято – звучав на початку такий неголосний, зворушливий, але й чимось тривожний гітарний перебір, затим вступав гулкий чоловічий голос цього, як його, вокаліста чи соліста, словом – співця, а тоді вступала й решта групи, доладно, так як ото на весіллях чи проводах. Потім торохтіли ударні, і наприкінці куплету вривалось гарчання електрогітар, звучав голосний програш, а тоді знов так само решта куплетів, вже під оте гарчання та гуркіт.

Пісня й справді була досить відома в ті непевні роки. Її крутили по радіо та навіть по телебаченню, був такий ролик – ця сама група співає цю саму пісню на сцені будинку культури при якомусь військовому заводі. За їхніми спинами – величезне полотнище з серпом і молотом, профілем Леніна та написом: «Перебудова, демократія, гласність», перед ним сидить барабанщик за установкою, його маже не видно, а далі, на облізлій трухлій сцені, вже решта групи. По праву руку од співця – кумедна білява дівчинка з довгим розпатланим волоссям, вбрана в саму лише довжелезну, явно завелику на неї футболку з американським прапором і взута в білі кросівки – електрогітара з купою дротів звисає з її плеча на широкому ремні аж до самих колін, і дівчинка завзято на ній виграє, нагнувшись уперед, час од часу підбігаючи до мікрофонної стійки, аби допомогти співати решті. Зліва од співця – чорнявий м’язистий хлопчина середнього зросту, до пояса голий, вбраний у самі рвані варені джинси і взутий в ті ж таки білі кросівки, він стоїть, широко розставивши ноги, і бренькає на басовій гітарі перед своїм штативом, піднімаючи голову, аби лиш приєднатись до співу. А по центру сцени сам співак – високий світло-русий хлопчина в спортивному костюмі, взутий у білі кросівки, він тримає мікрофон у руці, завзято жестикулює, стрибає по сцені і в найбільш драматичні моменти навіть падає на коліна або й геть качається по тій не надто чистій підлозі, немов корчачись в агонії. Ото такий був ролик, Антон його добре запам’ятав.

А сама ж пісня йому й подобалась і не подобалась одночасно. Вірніше – вона йому скоріше подобалась, але разом з тим і наганяла якусь тугу неясну, немов за чимось безповоротно втраченим. Він знав, чого так – ця пісенька в його пам’яті намертво зв’язалась із милими, але й гіркими спогадами, непевним, але й незабутнім часом. Часом, коли він нарешті вернувся з армії, пішов знов працювати у колгосп, оженився на Ірі, найкращій дівчині в світі, і мав скільки солодких надій, сподівань та мрій, що наче аж серцю було од них тісно у грудях. А потім те все якось так не знати як зникло, здиміло гірким вересневим димом – вмерла мама, розпалась країна, їм з Ірою не вдалося завести дитину… А потім вони зрозуміли, що, мабуть, уже і не вдасться. В’їлася в серце якась тупа печаль і вже не одпускала. Та й сама та дурненька пісенька кудись ділась – її якось так швидко перестали крутити, та й узагалі перестали згадувати. Наче ще якісь півроку тому вона скрізь гриміла, всі її наспівували, а тут на тобі – ні слуху ні духу. Ще кілька років її, бува, виконували в клубі – шкільний учитель музики витівав на баяні, а жіночки в вишитих сорочках підспівували, але нікого вже ті співи чогось не зачіпали, всі сприймали те, немов щось старезне й допотопне, немов йому вже літ двадцять чи й більше. Бува, інколи молодь виспівувала попід дворами, під гітару, літніми вечорами, але недовго – з’явились якісь нові модні пісні.

Одного разу до Пашки Маоцзедуна приїжджав племінник з міста і вони сиділи гуртом у Пашки під двором – і Антон був. Той племінник знав цілу купу нових пісень, і на гітарі бренькав до ладу. Поспівали ж трошки та по чарці випили, а тоді Антон візьми й спитай за ту пісню: ось, мовляв, така і така, мо’ ти заграєш?.. Той не зрозумів, тоді Антон йому навіть промугикав зачин. Племінник лиш здвигнув плечима і мовив байдуже:

– Та то какое-то старье…

Словом, більш ніде Антон і не чув тієї пісні, хіба оце од Лари. А не так давно йому розказала Ірина про одну передачу по телевізору, Антона не було вдома якраз, а вона бачила. Там була передача про всілякі старі шлягери і згадувалось