Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

— У чужий світ?

— Якщо ти зможеш у ньому жити, то й мені там буде добре.

— А якщо не вдасться? Я бачив на що перетворюється людина, якщо перехід невдалий. Там навіть поховати нема що…

— Мертвим все одно, — знову знизала плечима дівчина. — Це у живих повно турбот і клопотів. А якщо я помру, то й хвилюватися не буде про що.

— Трясця, схоже, тебе не переконати...

— От і не марнуй час, — усміхнулася Зориця. — Княжич сказав, що до Дикого Пальця шлях не близький. І від того, що ми стоїмо тут, він коротшим не стає.

— Розумна дружина — це вирок, — пробурмотів я тихенько, щоб Зориця не почула. — Що ж, боги свідки, я зробив усе, що міг.

— Гей! — Зачекайте!

Окрик долинув разом із кінським тупотом.

Невже княжич передумав?

Хоча ні. Якби передумав, то не послав би одного воїна. Мабуть, забув щось сказати.

Вершник підлетів ближче і зупинився.

— Тримай… — воїн простягнув мені лук і сагайдак зі стрілами. — Княжич сказав, у тебе лише меч. А з ним за зайцями чи дрофами не набігаєшся. І ще це… — воїн зняв з коня, напружився і передав мені переметну суму, судячи з роздутих боків та ваги, далеко не порожню. — Тут трохи припасів… А це… від мене… — зняв щит і теж віддав, а потім до ніг упав згорнутий кільцем аркан, топірець і короткий, товстий спис. — Ти, мабуть, не помітив… У бою не до того було. Але врятував ти мені життя. Тримай… У тебе свого нема. Стане в нагоді… ну і… буде на згадку. Мене Гранок звуть. Прощай, друже... Удачі...

І, швидше ніж я встиг збагнути і хоч щось запитати чи відповісти, Гранок підняв коня дибки, змусив розвернутися і пустив галопом.

— Ось бачиш… — із найсерйознішим виразом промовила Зориця, — як багато людей бажає тобі успіху. Отже, він просто зобов'язаний до них прислухатися.

— Краще б коня дав… — буркнув я, піднявши подарунок. Бесаги* (*переметна сума, здвоєна торба, що складається з двох частин, для зручності носіння через плече або кінську спину) важили не менше півтора-два пуди і все це, плюс подароване озброєння, мені треба було тягнути на власному горбі.

— Не бурчи… — усміхнулася дружина. — Воно тільки на початку важко. А потім, усе легше і легше… За кілька днів, як торби спорожніють, ще й пошкодуєш. Лук та сагайдак я візьму. Щит і сокиру — теж… — кажучи все це, Зориця діловито озброювалася і незабаром поруч стояло не молоденьке селянське дівчисько, а справжня войовнича амазонка. — Спис… Ні, спиратимешся, як на палицю. Все легше… Наздоганяй… — весело крутнулася, ніби демонструючи обновку, розвернулась і пішла вперед, спокусливо похитуючи стегнами.

— Трясця… — глибокодумно прокоментував я цю метаморфозу і мовчки закинув на плече бесаги. Схоже, доля в чергове вирішила все сама, змушуючи мене лише виконувати її волю. Не скажу, що я сильно проти, але ж можна хоч порадитися?