Кулик Степан - Витязь у ведмежій шкурі - 4, Кулик Степан

Далеко відійти не встигли. І версту не пройшли, як позаду пролунав кінський тупіт, а ще через пару хвилин нас наздогнав вершник. На вигляд, дружинник.

— Гей! Стривай! — закричав він ще здалеку, ледве побачивши нас.

Тікати від кінного безглуздо, так що довелося зупинитися.

— Далеко зібрався? — спинив воїн коня поруч з нами.

— Поки не знаю… А що?

— Княжич просив зачекати на нього…

— Просив?

— Так… — кивнув дружинник. — Якби велів схопити, то послав би не одного мене. Але, ти ж розумієш, що його прохання не гірше за наказ буде. Тож краще послухатись.

— А довго? — зітхнув я. — Поспішаємо ми. Шлях неблизький.

— Не думаю, — кинув головою дружинник. — Княжич їхав слідом. Ага, он же він… — показав рукою за спину.

Я озирнувся і теж побачив невелику хмару куряви, що стелилася над дорогою.

Справді, недовго.

— Гаразд… Мабуть, я й справді навіщось потрібен. Почекаю…

Звичний використовувати будь-яку можливість відпочити, ліг у трави поряд із трактом і прикрив очі. Сили, розтрачені в бою, загалом повернулися. Але не стирчати ж стовпом посеред дороги.

Княжич не змусив на себе довго чекати... Хвилин п'ятнадцять минуло, як він уже був поруч. Причому сам. Решта загону зупинилася, не доїжджаючи до нас метрів з півста. Саме щоб навіть випадково не почути розмови.

Княжич спішився, втомлено витер чоло і підійшов.

Я ввічливо підвівся і теж ступив йому назустріч.

— Далеко зібрався?

— Куди очі дивляться… — знизав я плечима. — Головне, щоб у тих місцях мене не знали. Ти проти?

Княжич помовчав.

— Ти ж сам розумієш, що за законом я маю тебе схопити, зв'язати і передати інквізиторам.

— Розумію… Тому й пішов… щоб не ставити тебе перед вибором.

— Це вже не має значення. Головне, що я про тебе знаю. Та й не один я… Багато хто бачив, як велетень вбивав кнехтів… І, навіть якщо я попрошу… накажу… все одно хтось та обмовиться.

— Тому й пішов… Але ти вирішив інакше? Чому?

— Ти бився з нашими ворогами… — знизав плечима княжич. — А бойове братство — не порожні слова. В кожному разі, не для тих, хто підперезаний мечем. Я не можу тобі допомогти… Мене навіть батько не зрозуміє, коли все випливе. А яку єпитимію інквізитори накладуть, і думати не хочу. Але й власноруч відвезти тебе на страту — теж. Я не зміг би з цим жити.

— Усі ми часом опиняємося на роздоріжжі… — кивнув я. — І хочемо чи ні, змушені від якогось із двох шляхів відмовлятися. А частіше доля робить вибір за нас, навіть не питаючи. Але знай, щоб ти не вирішив, я прийму це. Про одне прошу: дівчину не чіпайте. Так вийшло, що я їй життя врятував… ось і закохалася, дурненька. А за кохання не можна карати.

— Так, постривай, ти… — зупинив мене княжич. — Не буду я тобі перешкоджати. Іди... ховайся... Допомогти, на жаль... крім грошей... — він трохи метушливо дістав з-за пояса невеликий гаманець і сунув мені в руки. — Тут не багато. Але, якщо не розкошувати… років на два вистачить. А там уже, сам, якось… І ще… пораду дам. Якщо готовий ризикнути всім… Іди на північ. Шлях не близький. Верст триста відмахати доведеться. Але там… У відрогу Дикого Пальця… є стародавня каплиця. Ніхто навіть не пам'ятає, якому богу вона присвячена… Не важливо… Головне, Прохід усередині неї… Один із небагатьох, що не до нас, а в якийсь інший світ ведуть. Куди саме не знаю. З тих сміливців, що за останню сотню років туди увійшли, ніхто не повернувся.

— Ух ти! Дякую, княже, — не стримав я вигуку.

— Не тішся, — відмахнувся той. — І не дякуй. Можливо, це дорога на смерть, ще більш певну та болісну, ніж багаття інквізиції. Краще забудь, спробуй знайти тиху місцину, і живіть у радості. Але, я повинен був сказати. А тепер прощай. І нехай береже тебе… — він глянув на Зорицю, — кохання та удача.

Княжич хотів ще щось додати, але тільки махнув рукою, мовляв, робіть, що хочете, і без вас турбот вистачає, пришпорив коня і поскакав назад. Що ж, і на тому дякую. Не звелів скрутити й відвезти до інквізиторів уже добре. А розбиратися із проблемами я вже звик. Не перша і, боюся… чи сподіваюся — у плані ще поживемо… далеко не остання.

— Зорице…

— Ні! — як відрубала дівчина.

- Навіть не вислухаєш, що я хотів сказати?

— Я й так знаю, — насупилась дружина. — І нікуди не піду.

— Але, ти зрозумій, — я все ж таки вирішив спробувати. — Я тебе не жену, правда-правда… І вдячний долі за те, що ти є. Але ваш світ чужий мені. І, якщо є хоч найменший шанс повернутися, я не заспокоюся, доки не спробую його використати. Я просто не зможу нормально жити, думаючи про те, що поруч двері, через які я, можливо, міг би повернутися додому. Ця думка висітиме наді мною, як меч… І, навіть якщо ми знайдемо затишне місце, де зможемо зупинитися… через місяць, рік, три… я все одно покину все і спробую. І тоді ти залишишся далеко від рідних… зовсім одна.

— Не залишусь. Я піду за тобою, — знизала плечима Зориця.