Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

class="p1">Оздоблення покоїв не змінилося, на вішалці, як і колись, висів його парадний одяг, який тепер, коли біля нього не було жіночого, здавався непривабливим і самотнім. Служниця принесла листа від матері покійної, пані Оомія: «Сьогодні я особливо намагалася зібрати всі сили, та коли Ви приїхали, на жаль, не змогла... Я не впевнена, що вбрання, як завжди, зшите для Вас у таку пору, Вам сподобається, бо крізь сльози я навряд чи вдало підібрала барви, але, прошу Вас, одягніть його хоча б сьогодні». Разом з листом служниці принесли дбайливо зшите святкове вбрання від матері. Спіднє вбрання настільки вразило Ґендзі тонким поєднанням барв і рідкісною своєрідністю візерунка тканини, що він одразу одягнув його, з болем у серці подумавши: «Хіба можу я нехтувати її добротою? Їй було б дуже прикро, якби я не прийшов». А Ґендзі от що відповів:

«Я прийшов сюди, щоб сказати Вам, що настала весна, але, на жаль, стільки спогадів наринуло на мене, що слів не знаходжу...

Щороку цього дня

Новим вбранням пишався я,

Та от сьогодні

Одягнув його, на жаль,

Щоб сльози полились з очей...

Не можу заспокоїтись...»

А мати відповіла йому:

«Хоч Новий рік настав,

Та матері старої

Гіркі сльози

Нестримно ллються

З очей побляклих...»

Справді невтішним був її смуток...

Священне дерево сакакі

Головні персонажі:

Ґендзі (Дайсьо), 23-25 років

Жриця святилища Ісе (Акіконому), 14-16 років, дочка пані Рокудзьо і принца Дзембо

Пані Рокудзьо, 30-32 роки, таємна кохана Ґендзі

Імператор на спочинку, батько Ґендзі

Нинішній імператор Судзаку, син імператора Кіріцубо і Кокіден

Фудзіцубо, 28-30 років, наложниця імператора Кіріцубо

Принц-спадкоємець, (майбутній імператор Рейдзей), син Фудзіцубо

Кокіден, мати імператора Судзаку, колишня наложниця імператора Кіріцубо

Правий міністр, батько Кокіден і Обородзукійо

Принц Хьобукьо, батько Мурасакі

Омьобу, служниця Фудзіцубо

Обородзукійо, дочка Правого міністра, сестра Кокіден, таємна кохана Ґендзі

Лівий міністр, тесть Ґендзі

Мурасакі, 15-17 років, друга дружина Ґендзі

Сьонаґон, годувальниця Мурасакі

Жриця святилища Камо (Асаґао), дочка принца Сікібукьо (Момодзоно)

Наложниця Сьокьоден, дочка Правого міністра, наложниця імператора Судзаку

То-но сьосьо, брат наложниці Сьокьоден

Бен, служниця Фудзіцубо

То-но бен, племінник Кокіден

То-но цюдзьо (Саммі-но цюдзьо), син Лівого міністра, брат Аої, покійної дружини Ґендзі

Принц Соті (Хотару), син імператора Кіріцубо, молодший брат Ґендзі

Монах Ріссі, старший брат наложниці Кіріцубо, дядько Ґендзі

Що ближчим ставав день від’їзду[213] жриці до святилища Ісе, то більше її мати, пані Рокудзьо, занепадала духом. Після смерті дочки Лівого міністра, яка через своє високе становище першої дружини Ґендзі була для неї причиною постійного неспокою, у світі пішов поголос, що, можливо, цього разу настав її час, а служниці в садибі на Шостій лінії сповнилися надії, але, на жаль, він зовсім перестав її відвідувати, тож вона, побачивши таку різку зміну у ставленні до себе, нарешті зрозуміла, що, як вона й підозрювала, сталося щось справді неприємне. Тому, відкинувши численні сумніви, вона остаточно вирішила їхати з дочкою. Зазвичай жриця ніколи не вирушала в Ісе, супроводжувана матір’ю, але під тим приводом, що юну дочку не можна залишати наодинці, пані Рокудзьо зважилася покинути цей невтішний світ. Звісно, дізнавшись про можливу розлуку, Ґендзі засмутився і став посилати їй один за одним зворушливі листи. Однак про зустріч з ним вона і думати не хотіла. «Як видно, він охолов до мене, а тому така зустріч недоречна, бо внесе сум’яття в мою душу», — твердо вирішила Рокудзьо.

Іноді вона на короткий час поверталася у свою садибу потайки — так, що Ґендзі про це не знав. Оскільки у Святилищі на рівнині приїхати просто, за власним бажанням, звісно, було не можна, то його не полишала тривога, поки збігали дні за днями. А ще його непокоїло, що Імператор на спочинку скаржився на незвичні болі, хоча й не страждав від небезпечної хвороби. «Шкода, якщо вона образиться на мене, а люди осудять мене за безсердечність», — подумав він, зібравши сили, й вирушив одного разу в Святилище на рівнині.

Був сьомий день дев’ятого місяця, коли через день-два жриця мала виїхати в Ісе, а Рокудзьо клопоталася приготуванням до від’їзду, та оскільки від Ґендзі надходили листи з проханням про коротеньку зустріч, то вона, хоч і вагалась, але, не бажаючи здаватися відлюдницею, погодилася прийняти його таємно й поговорити через ширму.

Коли Ґендзі опинився серед просторої рівнини, перед ним відкрився зворушливо-сумний краєвид. Осінні квіти вже зів’яли, кволе комашине дзижчання у густих заростях посохлої осоки, підхоплене вітром між соснами, здавалося уривками чарівної музики, що линула хтозна-звідки. Щоб не привертати до себе уваги, Ґендзі узяв із собою лише десяток найвірніших слуг передового ескорту, скромно вбраних супутників, а він сам, у розкішному одязі, вражав цих знавців любовних справ своєю красою, особливо виразною на тлі навколишнього краєвиду, дивлячись на який він подумки картав себе: «І чого це я не приїжджав сюди раніше?»

Ненадійний плетений тин оточував розкидані тут і там вутлі хатини з дощаною покрівлею. Храмові ворота «торії» з необробленого дерева вже здалека вражали своїм божественним виглядом. Те, як туди-сюди ходили служителі святилища й, покашлюючи, про щось перемовлялися, Ґендзі бачив уперше. В хатині «постійного вогню»[214] слабо світилося, було безлюдно і тихо. Ґендзі уявив собі, скільки днів і місяців провела тут ця змучена думами жінка, і засмутився.

Коли, заховавшись у надійному місці біля Північного флігеля, Ґендзі послав їй листа, сповіщаючи про своє прибуття, чарівна музика замовкла й почулося таємниче шурхотіння одягу. Дізнавшись, що Рокудзьо хоче уникнути зустрічі з ним і обмежитися лише розмовою через посередників, невдоволений Ґендзі щиро сказав: «Якби ви збагнули, що мені зараз не годиться таємно виїжджати зі столиці, то не тримали б мене надворі тепер, коли я приїхав, щоб розвіяти тривалу душевну тугу». «Справді, так негоже! Жаль людину, що опинилася в такому незручному становищі», — заступилися за нього служниці. «Що ж робити? Соромно тепер виходити до нього, бо невідомо, як поставляться до такої легковажності в моєму віці навколишні люди й дочка...» — думала вона з важким тягарем на душі, та оскільки не хотіла здаватися безсердечною, то, сумно зітхаючи й вагаючись, рушила йому на зустріч. Приємний шелест одягу сповістив Ґендзі про її наближення. «Може, дозволите зайти?» — спитав він, піднімаючись на галерею. Його вродлива зовнішність у сяйві місяця, що виплив у небі, не мали собі рівних у цілому світі. Не наважуючись пояснити своє тривале мовчання упродовж останніх місяців, Ґендзі поклав під завісу принесену гілку священного дерева сакакі й сказав: «Серце моє, незмінне, як колір цього листя, привело мене за священну огорожу. Але, на жаль, ви мене сторонитесь...»

«Край огорожі цієї

Немає криптомерії[215],

Тоді чому ж ви помилилися

І дерева священного

Гілку зламали?..» —

відповіла вона, а він:

«Згадав я, що десь тут

Живе священна діва,

І, зупинившись, зламав

Гілку сакакі, зваблений

Запахом листя».

Хоч він і ніяковів, але все-таки зумів опинитися по той бік завіси.

У ті