Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

більше стриматися... І сталося так — ніхто цього й не помітив, — що одного разу він піднявся рано, а вона не вставала. «Що з нею сталося? Невже захворіла?» — занепокоїлися служниці, а Ґендзі, йдучи у свої покої, підсунув їй до постелі коробку з тушечницею. Коли нікого не було поблизу, панночка підвела голову: у головах лежав згорнутий аркуш паперу. Нічого не підозрюючи, вона розгорнула його.

«Стільки ночей

Ми разом спали,

Та хіба не дивно,

Що одяг був завжди

Стіною поміж нами?» —

було написано скорописом. Ніколи раніше вона не здогадувалася про такі його бажання і тепер дивувалася: «І чому я так бездумно довірилася людині з такими поганими намірами?»

Удень Ґендзі знову прийшов до неї. «Кажуть, ніби ви у поганому гуморі. Що сталося? Шкода, що ви не хочете сьогодні грати в ґо, — сказав він, заглядаючи за завісу: панночка лежала, натягнувши на себе одяг, як укривало. Служниці відійшли, і він підступив до її постелі. — Чого ви так неприязно ставитеся до мене? Не сподівався, що будете такою жорстокою. Напевне, прислуга дивуватиметься». Відкинувши укривало, він побачив, що вона вся спітніла, а волосся на скронях зовсім мокре. «О, це дуже погано! Нічого доброго не віщує... — сказав Ґендзі, з усіх сил намагаючись її заспокоїти, але вона, справді розсердившись, не відповідала. — Гаразд, у такому разі ви мене більше не побачите. Ви мене страшно осоромили!» — розгнівався він і розкрив коробку з тушечницею, але там було порожньо. «Зовсім як мала дитина!» — подумав і цілісінький день, милуючись нею, даремно намагався її втішити, але насупленою вона здавалася йому ще гарнішою.

Увечері принесли моті — коржики — з нагоди дня Свині[209]. Пора жалоби ще не минула, тож обійшлися без урочистостей, а лише подали у Західний флігель різноманітні коржики у гарних кипарисових коробочках. Задоволений цим, Ґендзі зайшов у південну частину будинку й покликав Кореміцу. «Такі самі моті, але трохи менше, принесеш завтра увечері. Сьогодні день несприятливий», — сказав Ґендзі, і з його усмішки кмітливий Кореміцу про все здогадався[210]. Ні про що не перепитуючи, він поважно відповів: «О, справді, для споживання святкових моті треба вибрати щасливий день. То скільки їх подати в день Щура[211]?»

«Однією третини сьогоднішніх буде досить», — відповів Ґендзі, й Кореміцу, все зрозумівши, вийшов. «Видно, досвідчений у таких справах», — подумав Ґендзі. Нікому нічого не кажучи, Кореміцу власноруч приготував моті у своєму домі. Ґендзі так і не зумів задобрити панночку, і мав дивне відчуття, ніби щойно викрав її й привіз до себе додому. «Все, що я відчував до неї останніми роками, ніщо в порівнянні з теперішніми почуттями, — думав він. — Справді, людське серце незбагненне! Тепер я, напевне, не зможу розлучитися з нею ні на одну ніч».

Пізно вночі Кореміцу таємно приніс замовлені моті. «Сьонаґон, жінка немолода, може збентежити панночку, — завбачливо подумав він і викликав Бен, її дочку. «Тишком-нишком віднеси панночці ось це, — сказав він, віддаючи коробку, в якій зазвичай тримають аромати. — Це святкові моті, які треба поставити при узголів’ї. Та гляди, не злегковаж», — сказав Кореміцу, а Бен, не зрозумівши, що він має на увазі, відповіла: «Та що ви, я ніколи не допускала легковажності», — і взяла коробку. «Такого слова сьогодні треба уникати, — застеріг її Кореміцу, — краще взагалі його не вживати». Бен була зовсім юна, щоб зрозуміти, що відбувається, і слухняно віднесла коробку під завісу при узголів’ї. А все інше, напевне, пояснив сам Ґендзі. Ясна річ, ніхто нічого не знав, і тільки найближчі до панночки служниці про дещо здогадувалися, коли наступного ранку Ґендзі виніс коробку з-під моті.

Хтозна-звідки з’явилися тарілки та інше начиння на вишуканому столику з різьбленими ніжками, схожими на квіти, а моті, ретельно приготовані, справляли своїм виглядом дивовижно святкове враження. Тож Сьонаґон, яка нічого подібного не очікувала, була зворушена до сліз від такого несподівано дбайливого ставлення Ґендзі до найменших дрібниць. «Шкода тільки, що він нам нишком цього не доручив, — перешіптувалися служниці. — Невже Кореміцу не здивувався?»

Опісля, навіть ненадовго відлучаючись у палац або до батька, Ґендзі не мав спокою, бо милий образ панночки не покидав його ні на мить, і сам дивувався: «Справді, людське серце незбагненне!» Колишніх коханок, від яких надходили листи, сповнені докорів, він щиро жалів, але нова дружина[212] настільки запала йому в душу, що він і не уявляв, як проведе ніч без неї. «Коли світ перестане здаватися мені таким непривітним, тоді ми зустрінемося», — відповідав він на листи, посилаючись на поганий настрій.

Імператриця-мати була незадоволена тим, що Обородзукійо, її молодша сестра, все ще упадає за Ґендзі.

«А що в цьому поганого, — сказав її батько, Правий міністр, — якщо в нього померла перша дружина?» — «Нікуди це не годиться, — заперечила Імператриця-мати. — Хіба не було б краще, якби сестра досягла надійного становища на службі в Імператорському палаці?»

Хоча Ґендзі відчував до Обородзукійо особливу прихильність і сумував за нею, але ділити тепер своє серце навпіл не хотів. «Навіщо? Життя таке коротке, тож зосереджу свої думки на одній, щоб не накликати на себе жіночого гніву», — вирішив він, навчений гірким досвідом.

Що ж стосується пані Рокудзьо з Шостої лінії, то Ґендзі співчував їй, але розумів, що неодмінно поставить себе у скрутне становище, якщо відкрито пов’яже своє життя з нею. «Було б добре, якби все залишилося так, як останніми роками, і я міг при нагоді з нею поговорити...» — не переставав він думати й про неї.

«Досі ніхто не знає, що панночка живе в моїй садибі, але її батькові годилося б усе відкрити», — думав Ґендзі й вирішив ретельно, але без зайвого розголосу, готуватися до церемонії її повноліття — одягання мо. Але це її не втішало. Вона подумки дорікала собі за власну нерозсудливу довірливість у всьому останнім часом, тож навіть жарти Ґендзі так її бентежили, що вона не могла дивитися йому прямо у вічі. Одним словом, змінилася до невпізнання. Поглядаючи на неї, він і зворушувався і сумував. «Дарма я так старався останніми роками. Жаль, що ми не стали ближчими одне одному», — нарікав він. А тим часом настав новий рік.

Першого дня нового року, як завжди, Ґендзі спочатку відвідав батька, потім палац і принца-спадкоємця. Звідти поїхав до Лівого міністра. Міністр, байдужий до настання нового року, згадував тільки про минуле, занурений у безнадійний смуток, а коли з’явився Ґендзі, то спробував узяти себе в руки, але не зміг. Дивлячись на гостя — мабуть, тому що той подорослішав, — він побачив у ньому щось величаве. Коли, попрощавшись з міністром, Ґендзі зайшов у покої покійної дружини, її служниці від радості також не могли стримати сліз. Ґендзі заглянув до маленького сина і помітив, що той явно підріс, а його усміхнене личко стало ще гарнішим. І очима, і ротом він був схожий на принца-спадкоємця, а тому Ґендзі подумав: «Кожен, хто побачить його, помітить цю схожість».