Мурасакі Сікібу - Повість про Ґендзі. Книга 1, Мурасакі Сікібу

часи, коли Ґендзі, спокійний і впевнений, міг вільно, як заманеться, відвідувати її, а вона відповідала йому взаємністю, то не дуже запобігав перед нею, а після того випадку[216], внаслідок якого він запідозрив у неї страшну ваду, зовсім охолов до неї. Однак тепер, після тривалої розлуки, згадав про колишнє і від невимовного смутку втратив спокій. Тяжкі думи про минуле й майбутнє так його огорнули, що він заплакав. Жінка спочатку намагалася приховати свої почуття, але не змогла. Дивлячись на неї із щирим жалем, Ґендзі почав умовляти її відмовитися від поїздки з дочкою в Ісе. Поки він, милуючись небом, що стало ще прекраснішим, коли місяць заховався за горами, виказував їй усі свої жалі, гіркота, що наповнювала її душу, видно, поступово зникала. Останніми днями вона вирішила остаточно з ним розійтися, та коли побачила його, то, як того й остерігалася, її серце здригнулося, а недавня рішучість зникла. Дбайливо доглянутий сад, який залюбки відвідувала придворна молодь, справді вражав незвичайною красою... Але мені бракує слів, щоб розповісти про скарги, які переповнювали душі закоханих.

Ніби воскресаючи, небо поволі яснішало.

«Завжди удосвіта,

У час розлуки

Роса випадає,

Але такого сумного неба

Ніхто не пам’ятає», —

промовив Ґендзі, як ніколи, ніжно взявши її руку в свої, щоб відтягти хвилину розставання.

Дув холодний вітер, журливо, немов усе розуміючи, дзвеніли цвіркуни. Навіть байдужа людина не могла б пройти повз їхню мелодію, а що вже казати про закоханих, які від неймовірного сум’яття, здавалось, не знаходили слів...

«Завжди осінньою порою

Розлука сумом сповнена,

Тож не затьмарюйте її

Своїм журливим стрекотанням

І ви, цвіркуни невгамовні», —

відповіла вона.

На багато що міг би поскаржитися Ґендзі, але вирішив, що не варто, а тому, побоюючись, щоб небо зовсім не проясніло, поїхав. Дорогою до столиці його рукава вкрилися росою.

Пані Рокудзьо, неспроможна заспокоїтися і засмучена розлукою, також поринула у болісні роздуми. Обличчя Ґендзі, побачене в місячному сяйві, пахощі від одягу, які залишилися після його відходу, настільки глибоко вразили молодих служниць, що вони взялися вихваляти його так завзято, ніби таємно прагнули йому віддатися. «Навіть якщо її подорож дуже важлива, хіба можна розлучатися з такою чарівною людиною?» — казали вони й безпричинно плакали.

Хоча ніжніший, ніж звичайно, лист Ґендзі похитнув її рішучість, але відступати зараз назад вона вважала марним і запізнілим. А він, який навіть у найлегковажніших випадках умів переконати жінку в своїй закоханості, тепер, коли дорога йому Рокудзьо готувалася його покинути, схоже, дуже шкодував і страждав. Він прислав їй та її служницям дорожнє вбрання й дороге начиння, але її це не зворушило. Ніби лише тепер вона збагнула, що залишить після себе славу легковажної, жалюгідної людини, і з нетерпінням очікувала дня від’їзду. Лише юна жриця раділа, що цей неодноразово відкладений день було нарешті призначено. Люди, напевне, подейкували, чи то осуджуючи, чи то співчуваючи, що такого випадку, коли жриця брала із собою матір, ще не було. Що й казати, спокійно на душі у того, до кого не прискіпуються. Та як тільки людина хоч трохи у світі виділяється, то не може й кроку вільно ступити.

Шістнадцятого дня відбулася церемонія Обмивання в річці Кацура. Вона проходила з незвичайним блиском. Почет жриці та інші її супутники були обрані зі славетних вельможних родин. Напевне, про це подбав Імператор на спочинку. Як тільки процесія вирушила в дорогу, прийшов лист від Ґендзі зі звичними жалями про розлуку. На аркуші паперу, прив’язаному до пучка священних деревних волокон, було написано: «Тій, до якої не наважуюсь звернутися з проханням... На небесах бог грому[217]...

О, боги-охоронці

Вісьмох островів[218]!

Якщо мені хоч трохи співчуваєте,

То поясніть,чому так передчасно

Прийшла розлука?

Як тільки подумаю про це, не можу примиритися...»

Хоч лист прийшов у клопітний час, відповідь не забарилася. За жрицю написала її помічниця:

«Якщо з небес далеких

Боги пояснювати будуть

Стосунки між закоханими,

То перш за все осудять

Ваші несправедливі закиди».

Ґендзі хотів поїхати в Імператорський палац, щоб подивитися на церемонію прощання[219], але передумав, бо вважав ганебним для себе проводжати особу, яка ним знехтувала, і, залишившись дома, поринув у невеселі роздуми.

З усмішкою на вустах він прочитав відповідь жриці, написаний зовсім по-дорослому, і зворушено подумав: «Здається, вона набагато витонченіша, ніж бувають в її віці... — Такі незвичні й недоступні жінки завжди ставали в його очах особливо привабливими. — Як жаль, що я не бачив її в дитинстві, коли це було легко. А втім, світ мінливий, і ми ще зможемо зустрітися...»

Оскільки мати і дочка славилися благородством і вишуканим смаком, то подивитися на церемонію прощання із жрицею приїхала безліч карет. На варту Мавпи[220] жриця з почтом прибула в Імператорський палац. Сидячи в паланкіні, Рокудзьо думала про те, як усе змінилося, відколи її покійний батько, міністр, мріяв виростити з неї дружину майбутнього імператора, й, див­лячись навколо, відчувала невимовний душевний біль. У шістнадцятирічному віці її видали за принца-спадкоємця Дзембо, але він помер, коли їй сповнилося двадцять. І от зараз, на тридцятому році життя, вона знову побачила Імператорський палац.

«Хоча стараюся

Забути своє минуле

У цей знаменний день,

Та чомусь серця мого

Смуток не полишає».

Жриці виповнилося чотирнадцять років. Вона зроду була дуже гарною, а чудове вбрання додавало їй такої неземної краси, що навіть Імператор заплакав від розчулення, коли прикрашав її зачіску прощальним гребенем. Коло будівель Восьми державних відомств, очікуючи виїзду жриці, вишикувалися в ряд карети, з яких визирали кінці рукавів найнезвичніших, вишуканих барв, і багато хто з придворних мав власні причини для смутку.

Коли, вирушивши вже в сутінках, карети звернули з Другої лінії на велику дорогу Тоін, то опинилися перед садибою Ґендзі, й він, зворушений, послав Рокудзьо листа, прив’язаного до гілки дерева сакакі:

«Сьогодні вирушаєш

І мене покидаєш,

Але невже твоїх рукавів

Не торкнуться хвилі

Річки Судзука[221]?»

Оскільки було вже зовсім темно й навколо жриці панувала метушня, то відповідь прийшла аж наступного дня, з іншого боку застави[222]:

«Чи торкнуться моїх рукавів, чи ні

Десятки хвиль

На річці Судзука

Ніхто до самого Ісе

Не запитає...»

Лист був короткий, але почерк вражав благородством. «От тільки ніжності йому не вистачає...» — подумав Ґендзі.

Спустився густий туман, і, поглядаючи на ледь-ледь просвітліле небо, Ґендзі промовив сам до себе:

«Спрямовую свій зір

Туди, куди вона поїхала,

І хочу, щоб хоч цієї осені,

Тумане, ти не ховав

Вершину гори Зустрічей...»

Не заходячи навіть у Західний флігель, він провів ніч у тяжких роздумах, та, напевне, було важче на душі тій, що подалася в дорогу до Ісе.

Тим часом на початку десятого місяця здоров’я Імператора, що пішов на спочинок, сильно підупало. У світі не було нікого, хто не горював би з цього приводу. Нинішній Імператор також страшно засмучений, відвідав хворого особисто. Перемагаючи слабість, Імператор на спочинку знову