Абір Мукерджі - Людина. що підводиться, Абір Мукерджі

услід поверталися голови. Не дивно, Енні дуже вродлива. Чоловіки так і витріщалися на неї, поїдали очима. Мене це не хвилювало. Ніколи не був ревнивим. Ревнощі — прояв невпевненості, упевнений у собі чоловік не стане розмінюватись на такі речі. Власне, я навіть від цього отримував задоволення. Життя дає змогу радіти й тому, що чоловіки із заздрощами проводжають очима дівчину, яку ти ведеш під руку. Їхні жінки кидали на неї злі погляди, і обличчя у них були такі, неначе вони напилися чогось кислого. Про що думали? Обурювалися, побачивши білого чоловіка з напівкровкою? Або сердилися на чоловіків за те, що ті витріщалися на цю чі-чі? Чи, може, просто ревнували? Скоріше, усе це разом. Я посміхнувся. Нехай ці чистокровні англійські троянди лишаються тим чоловікам. Мені більше подобається бути з Енні.

Вечір був прохолодним. Із ріки віяв приємний вітерець, із неба звисав жовтий місяць. Вона просунула свою руку під мій зігнутий лікоть. Незважаючи на кінні екіпажі, що чекали на пасажирів, ми безцільно пішли у напрямку Майдану, великої відкритої площини між фортом Вільяма і Чоурінгі. Пройшли повз ворота Будинку уряду із левом на арці. Дивне створіння: товстий та кремезний, три з чотирьох коротких лап твердо стоять на постаменті. Щоправда, вигляд у нього трохи втомлений, немов хоче присісти після стількох років стояння. У кількох вікнах палацу ще світилися вогні, хоча важко було сказати, то не сплять господарі країни чи їхні слуги.

Попереду горіли ліхтарі, розсипавшись перлами по периметру Майдану. Повітря було насичене мускусним запахом календули. Удалечині, освітлений дюжинами потужних ліхтарів, височів білий масив Меморіалу Вікторії, схожий на потворний весільний торт, який ніхто не наважиться з’їсти.

— Мені подобається Калькутта в цей час,— зізналась Енні.— Вона майже красива.

— Місто палаців. Так її називають?

Вона розсміялася.

— Тільки той, хто тут не живе. Або живе в палаці. Такі, як Бучан чи лейтенант-губернатор. Іноді мені здається, що я ніколи не зможу поїхати з Калькутти. Та й навіщо? — посміхнулася вона.— Тут усе життя.

— Зізнаюся, що я починаю піддаватися чарам цього міста,— сказав я,— хоча, може винна в тому людина поруч.

— А може, алкоголь усередині?

— Навряд чи,— не погодивсь я.— У Лондоні я багато пив, але ніколи не відчував до нього такої ніжності.

Вона зупинилась і повернула до мене обличчя, зазирнула прямо в очі, неначе щось там шукала.

— Цікава ви людина, Семе. Незважаючи на все, що довелося пережити, і досі залишилися невинним. Ви точно приїхали до Калькутти за порятунком. Я...

Доки вона не сказала ще чогось, я обійняв її і поцілував. Перший поцілунок, незнайомий, солодкий, схожий на перші краплі осіннього дощу. Запах її волосся. Присмак її губ.

Хоч алкоголь і не змінив мого уявлення про Калькутту, у чомусь він мені таки допоміг. Іноді кілька крапель можуть звільнити англійця від себе самого. Я дивився на неї і немов уперше бачив. Вона обхопила моє обличчя долонями і поцілувала у відповідь. І була в тому поцілункові сила, настійність. Я затамував подих. Другий поцілунок був іншим, важливішим за перший. Він випустив на волю нас обох.

Я гукнув екіпаж.

— Куди, сагибе?

Я подивився на Енні. На мить уявив, як везу її на площу Марка, але відхилив цей варіант. До того ж сумнівався, що міс Ґрант, попри всі свої космополітичні розмови, погодиться.

— Боу-Барракс,— сказав я і допоміг Енні сісти.

Вона не сказала нічого, просто взяла мене за руку

і поклала голову мені на здорове плече. Я заплющив очі й вдихнув її запах. Екіпаж зупинився біля входу в її будинок, похмуру двоповерхову будівлю, я допоміг вийти. Вона глянула на мене, поцілувала в щоку і зникла, не сказавши ні слова. Я занадто втомився, щоб шукати в цьому якийсь сенс. Натомість повернувся в екіпаж і наказав везти мене в «Бельведер».

Двадцять чотири

Неділя, 13 квітня 1919 р.

рокинувсь я на світанку. Уже давно не почувався так добре. Голова була ясною, біль у руці заспокоївся, і все навколо сяяло. Навіть каркання круків звучало мелодійно. Дивно, як змінює сприйняття чоловіка поцілунок жінки.

Я полежав іще трохи, смакуючи вчорашній вечір. Тоді думки повернулися до Сена, і приємні спогади випарувалися. Двадцять чотири години тому я вважав, що спіймав убивцю Мак-Олі й попередив терористичну кампанію. Двадцять чотири години тому я був героєм, дідько мене забирай. Більшість людей таким мене і досі вважали, включаючи лейтенант-губернатора. Але життя, принаймні моє, не буває гладеньким. Правда полягає в тому, що я нічого не розкрив, а час невпинно спливає. Маю вирішувати, що важливіше: рятувати життя невинної людини чи шукати справжніх терористів.

Я підвівся, умився, поголився, змастив рану і заново її перев’язав. Подумав, чи не начепити перев’яз, але вирішив обійтися без нього. Біль послабшав, і мій крок став упевненішим. А якщо впевненість і згасне, лишаються пігулки морфію.

У їдальні чутно гудіння голосів. Полковник прокинувся. Уперше бачу його за сніданком. У накрохмаленому комірці із краваткою та рішуче зімкнутими щелепами. Навпроти нього сиділа місіс Теббіт у найкращій недільній сукні, між ними — Бірн і молодий чоловік, якого я раніше не бачив.

— От і він! — із ентузіазмом вигукнула місіс Теббіт, щойно я увійшов до кімнати.— Наш капітан Віндгем!

Наш капітан Віндгем? Ого! Невже вона збирається мене усиновити?

— Капітане, будь ласка, заходьте і сідайте ось тут, поруч зі мною.

Так я і зробив, сів між нею і дверима.

— Ми прочитали про ваші подвиги в ранковій газеті,— похвалилася вона, помахавши примірником «Стейтсмена».

Першу сторінку прикрашав заголовок:

УБИВСТВО МАК-ОЛІ:

ТЕРОРИСТА СЕНА ЗААРЕШТОВАНО

— Там усе написано,— прогримів полковник.— Як ви вистрілили і захопили цього мерзенного кулі. Сподіваюся, це буде для нього добрим уроком.

— Я ні в кого не стріляв, полковнику,— утомлено заперечив я.

— Навіть не сумніваюся, що він на це заслужив,— хмикнув він.— Упевнений, ви зробили те, що мусили зробити, мій хлопчику.

Я прочитав статтю, де згадувалося моє ім’я.

Покоївка принесла мій сніданок, і мешканці «Бельведера» продовжили закидати мене запитаннями.

— Скажіть нам, капітане,— вступила місіс Теббіт,— чи він уже зізнався?

— Я не можу цього розголошувати, місіс Теббіт.

— Готова битися об заклад, що ні,— продовжила вона.— Такі люди ніколи не зізнаються. Духу не вистачає зізнатись у своїх злочинах і постати перед судом. Він, напевне, благав змилуватися над ним.