Ліана Меко - Хибне щастя, Ліана Меко

Я махнула рукою у бік будинку.

- Та он там. Другий під'їзд.

- Ух ти, - вигукнув блондин, скидаючи брови, - і я теж у тому домі мешкаю. Четвертий поверх.

- Ну, а я на п'ятому. – кивнула я.

- О, дівчина зверху... Клас. - Нахабно заусміхався хлопець, знову оголюючи рівні білі зуби, на що я лише закотила очі. – Значить, ще побачимось. Ти о котрій виходиш на пробіжку?

- О… я не… - почала я, але хлопець мене одразу перебив.

- Я виходжу о сьомій. Побачимося завтра тут же. – підморгнув хлопець із таким самовпевненим виглядом, ніби не сумнівався, що я прийду.

- А… ну добре, добре. - загальмовано кивнула я, і хлопець, махнувши на прощання рукою, знову перейшов на біг і за кілька секунд зник за деревами.

Я похитала головою і зітхнула. Красень, нічого сказати. Самовпевнений, нахабний, з роздутою зарозумілістю та гігантським его. Зрозуміло, чому я на нього звернула увагу ще тоді – вихопила поглядом, виділила з юрби перехожих. Це той самий типаж, за увагу до якого мене так лає Олена.

Десь я читала, що нас приваблюють ті риси характеру, яких у нас немає. Це як магніт. Людей притягує те, що протилежне їхньому характеру, сильні сторони, яких бракує нам самим. Ми шукаємо того, хто зможе нас доповнити, компенсувати наші недоліки своїми перевагами.

Очевидно, мені не вистачало впевненості в собі і самоповаги, оскільки я переважно звертала свою увагу на хлопців, у яких цих якостей було надміру. Питання в тому, чому вони звертали увагу на мене?

Якщо слідувати цій теорії, виходить, що я приваблюю таких хлопців, тому що їм не вистачає скромності та альтруїзму.

Схоже на правду? - Навряд чи. Вони не дивляться на мене як на потенційного партнера, скоріше розглядають як легку здобич, з якою цікаво просто погратись і після за непотрібностю викинути.

Навіть Ваня тепер дивиться на мене так. І куди тільки поділася та зневага, глузування і гидливість, у яких він купав мене на самому початку? Що змінилося?

Тепер він дивився інакше. І в мене прямо мороз по шкірі (чи це мурашки?), варто лише згадати той його погляд, у ванній, у небезпечній близькості. Здавалося, він хоче мене з'їсти, і сам від того шокований. І сам же собі пручається. Боїться. А може все ж таки гидує?

Я зітхнула і скривилася, від того, як сильно кольнула нутро досада. Він визнав, що може помилятися щодо мене. Може він більше не вважав мене «пом'ятою та використаною»? Може, тепер я… йому подобалася? Чи він дивився на мене так з тих самих спонукань, що й інші хлопці?

Я цього не знала. Хотілося сподіватися, що я йому таки подобаюся.

Бо він мені подобався. Незважаючи на поганий характер і недолугий спосіб життя. Мене вабило до нього, тягнуло, наче магнітом. Я чинила опір - знала, що нічого хорошого з цього не вийде. Відчувала, серцем відчувала, що цього разу все серйозніше, глибше. А як відомо, чим глибше запустиш когось у свою душу, тим болючіше його потім звідти видирати.

А він уже почав запускати у мене свої щупальця. Я вже відчувала, як вони рухаються всередині мене, керують моїми емоціями, ведуть. Примушують хотіти того, про що я, безсумнівно, дуже пошкодую.

Це наше спільне проживання… Це дуже неправильно. Незвіданий ґрунт. Небезпечний. Ми весь час натикаємось один на одного, і як би я не уникала його, як би не тягнула час повернення, ми все одно зіштовхуватимемося і далі.

Як поводитися при цьому? Як подолати чортове хвилювання? Як заспокоїти серце, що збивається з ритму? Як припинити цей стрімко наростаючий потяг?

Я не знала.

Гаразд, зберись. Ці міркування нічого не дадуть. Не вирішать проблему.

Ти ж не будеш вічно від нього ховатись?

Видихни. Напусти на себе самовпевнений вигляд і повертайся додому.

Я відчинила двері, і Ваня тут як тут з'явився в коридорі.

- І що ти там робила? – криво посміхнувшись, спитав хлопець, обдарувавши мене глузливим поглядом.

– Що? - Здивувалася я.

- В парку. – уточнив Ваня, тицьнувши великим пальцем за спину у бік вікна, що виходило на парк.

- О, ну… бігала. - Знизавши плечем, я зняла кросівки і акуратно поставила їх на полицю.

- Серйозно? – Ще більш глузливо пирхнув засранець. – Що, у цьому? - кивнув на мої старенькі стоптані кросівки і зморщив ніс з таким виглядом, ніби від них смерділо. Я навіть принюхалася, занепокоївшись, але запаху не почула. Підняла на нього незрозумілий погляд.

- А що?

- Та нічого, - знову пирхнув засранець, дивлячись на мене, як на недалеку селючку, - у цьому бігати не можна, це вбивство суглобів. Та й, до речі, те, що ти робила, важко назвати бігом. - Склавши руки на грудях, він притулився плечима до одвірка.

Я закотила очі. Знову цей зарозумілий вигляд і поблажливий погляд. Фу.

- Я не уявляю себе професіоналом, бігаю, як умію. - Зміривши засранця незадоволеним поглядом, кинула я, проходячи повз нього до своєї спальні. Взяла рушник та змінний одяг і попрямувала у ванну.

Ваня стояв на тому ж місці і з всезнаючим виглядом говорив: