Міла Мур - В обіймах монстра, Міла Мур

Він знову мені допоміг. Шкода, що не встигла йому подякувати… 

Повільно розплющивши очі, дивлюсь на білу стелю та стіни. Трохи болить голова, але з цим можна миритися. Розумію, що це не кімната Даміра і взагалі не його будинок. Невже я в лікарні? Все настільки погано? 

Хочу сісти, але тіло не дуже мене слухається, тому доводиться трохи напружитись. 

— Що ти робиш? — чую голос Даміра, і вже за мить він поруч зі мною. Його обличчя дуже близько до мого, а в очах стільки всього зараз. Злість, страх і ніжність, перемішана з хвилюванням. — Тобі не можна вставати.

— Ти повернувся? — розгублено шепочу. 

— Повернувся, — зітхає і сідає на край ліжка поруч зі мною. Дамір обіймає мене за плечі та пригортає до себе. Цей жест красномовніший тисячі слів, і моє серце радісно б'ється об груди. — Хотів зробити тобі сюрприз, але все вийшло якраз навпаки. 

— Що з Арсеном? Він живий? — питаю, згадавши про поранення. 

— Борисова не так легко вбити. На диво, він доволі живучий, — фиркає Дамір. — Мене більше ти хвилюєш. Чому свідомість втратила? Злякалася? 

— Мабуть, — кажу. — Все так швидко сталося, що я сильно розгубилася. Хто це був? Ти знаєш? 

— У твого батька багато ворогів і всі вони мітять на його місце. Тому вгадувати можна нескінченно, — відповідає Дамір. 

— Ти забереш мене додому? Не хочу тут залишатися, — зітхаю. 

— Звісно. Тільки-но лікар дозволить, — Дамір торкається долонею мого волосся і так ніжно дивиться в очі, що дихати важко. Хто б міг подумати, що він так може… — Мені треба відійти на кілька хвилин. Скоро повернусь, добре? 

Відпускаю його, і Дамір йде. Щойно за ним зачиняються двері, я таки сідаю і прислухаюсь до власних відчуттів. Все начебто нормально. Залишається тільки дочекатися на лікаря. 

Тільки-но роблю кілька кроків до вбиральні, як двері відчиняються, і на порозі з'являється жінка у білому халаті. У неї в руках тека, а на носі окуляри.

— Як ви, Аліно? — питає стримано. 

— Чудово, — кажу, не задумуючись. — Ви відпустите мене додому? 

— Річ у тім, що я хочу дещо уточнити, — жінка виглядає занадто серйозно, і це мені зовсім не подобається. — Коли у вас востаннє були критичні дні? 

Розгублено завмираю, тому що такого питання не очікувала. Намагаюсь пригадати, але куди там… Нічого не виходить, тому починаю панікувати. 

— Хочете сказати, що я… — не можу змусити себе вимовити це слово. Цього просто не може бути! 

— Щоб підтвердити або спростувати мої припущення, вам необхідно зробити тест, — лікарка передає мені коробку, яку я забираю тремтячими руками. — Допомогти, чи самі впораєтесь? 

— Сама… — голос також тремтить. Поки лікарка чекає на мене в палаті, я таки йду у вбиральню. Попри страх, робити все треба швидко. Дамір може повернутися будь-якої миті.

Поки чекаю на результат, встигаю покусати собі уста. Я впевнена, що ніякої вагітності немає! Це просто якийсь збій! 

Так невчасно починаю згадувати, що пігулку пила тільки один раз, а потім взагалі про них забула… 

Отже, я сама винна у тому, що відбувається. Навіть уявити боюсь, якою буде реакція Даміра. Він не зрадіє… 

— Ну що там? — питає жінка, коли повертаюсь у палату з тестом у руках. 

— Я не знаю. Страшно дивитися, — передаю їй тест і практично не дихаю ті кілька секунд, поки вона його роздивляється. 

— Друга смужка не дуже чітка, мабуть, термін зовсім малий, але вона є, — усміхається, а у мене клубок у горлі стоїть. — Вітаю вас, Аліно! Ви вагітні! 

Лише рота відкриваю, щоб попросити її помовчати, але двері відчиняються саме в цей момент і на порозі завмирає Спартак. Він миттєво стає серйозним, і я розумію, що цей чоловік усе почув.

І що мені тепер робити? 

 

Сподобався роздiл? Чесна оцінка допоможе авторові у написанні книги. Анонімно