Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

відчепився. Проте мені нічого путнього на думку не спадало. І я знаю, чому. Бо я згадав, що, як брав із ґанку свою «Смену»… Розумієте, на якусь секундоньку, на якусь мить у мене промайнула думка, що я не тільки допоможу Саньці, а ще й покараю малого за те, що він не відніс апарат до хати, як йому було сказано. От лише промайнула! Звичайно, якщо батьки кинуться шукати апарат (це майже неймовірно), я не казатиму про те, що це — на совісті малого. Та, згадавши про ту навіть не думку, а… Ну, чому не думку? Я ж таки про це подумав! Подумав!!! Розумієте?!

А сам собі пишався, який я добрий і самовідданий, як я не пожалів фотоапарата для друга!

Я відсторонив малого рукою, хоч міг пройти й так, і рушив на поляну. Швидким кроком.

— Вов, зачекай! — зовсім копченим голосом погукав мій малий і побіг за мною.

Очі мені застилав густий туман, тож, коли Юрка мене майже наздогнав, я розвернувся й наосліп ударив його в живіт. Він здивовано зойкнув, склався навпіл і опустився на коліна. А я побіг геть. І тепер уже не туман, а просто сльози заважали мені бачити дорогу. Відбігши, я перейшов на крок, бо якось глибинно передчував, що можу зараз на рівному місці перечепитись і виорати пикою Садову вулицю.

З двору долинув голос Баєва, який мене гукав. Звісно, треба було зупинитись і щось йому відповісти, проте я не мав на те сил. Тільки поступово пришвидшував кроки. Слава богу, нікого іншого не зустрів.

Западали сутінки, і поляна лякала дикістю й незаселеністю. Хтозна, може, і тут, десь просто під ногами, сидить якесь одоробло, шкірить свої рідкі трикутні, мовби в акули, зуби й дико обурюється, що я вдерся в його володіння.

А може, і не обурюється. Можливо, його обурює тільки тоді, коли вдирається хтось чесний і порядний. А коли з’являється таке, як я, всі одоробла святкують поповнення…

За віщо я вдарив малого? Ну, звісно, це не вперше. Я йому часом даю чортів, бо інакше як із ним? Та й заслуговує він. Але цього разу — за що? За себе? Він же мене врятував, відвернув мамину увагу… А з фотоапаратом… Я ж сам винен! Я в усьому сам винен! І прощення мені нема й не буде. Сам винен — а вдарив його!!! Та ще й так підло — в живіт…

Ноги мимохіть понесли мене через піщані кучугури та колючі кущики до центру поляни. Поки було ще хоч трохи світло, я дивився під ноги, вишукуючи якийсь хмиз чи хоч би щось на розпалку. Як на гріх нічого не траплялося. Знайшов якісь дві гілочки, які невідь-як тут опинилися. З цього навіть невеличкого багаттячка не розкладеш. Ще було трохи видно, щоб не наступати на колючки. Для моїх босих ніг то було б гідне завершення дня. Щоб ви знали, на цих дохлих кущиках колючки тонкі, гострющі й завдовжки сантиметри зо три.

Перетнув я поляну і спустився на берег. Тут скрізь берег піщаний, але купатися сюди не ходить ніхто. Гадюки. До села вони не лізуть, а тут, в очеретах, трапляються досить часто. Отам, лівіше, пляж — навпроти Клубної, а другий — аж біля містка на нашій вулиці. Й усе. Тож людей тут не буває взагалі. «Ни машин, ни шагов. Только ветер да снег».

Я збирав гілля й уламки якихось дерев’яних ящиків, колись викинуті хвилями, а тепер пошерхлі та сухі, раз у раз подумки намагаючись знайти хоч якесь виправдання для того, що я сьогодні накоїв. І виправдання не було. Ви не уявляєте, як це боляче — знати, що ти негідник просто так, без будь-якої причини. Солдата на війні вбивали людей, але вони були солдата, вони рятували свою землю. Люди у фашистських казематах виказували часом своїх друзів і рідних, адже не витримували катувань… А я просто покидьок. Без будь-яких виправдань. Просто сам по собі. І правильно мама все мені казала!

Пісок під ногами шипів од моїх кроків, і я просто мріяв, аби то був не пісок — а шипіння гадюки. Я згріб, затамувавши подих, купу гілля, сподіваючись, що це вже сутінки не дають мені роздивитися, яка така зміюка причаїлася серед нього… Ні, жодної гадюки там не було. Вони вночі заповзають у свої нори, де тепло і затишно. Скільки я знаю, нічних змій у нас не водиться. Але ж усе одно…

Якщо бути зовсім чесним, то я при цьому шалено боявся. Якби мої пальці натрапили на щось пружне та м’яке, я б відсмикнув їх зі страхом і огидою. Я не хотів і не міг накласти не себе руки. Думки були, проте… Ні. Я знаєте, про що подумав? От піду втоплюся. Наприклад. І мій малий усе життя вважатиме, що то — через нього. От як йому жити? Теж утопитися?

Я набрав сякого-такого хмизу: найбільше — комишу, але трапилось і кілька дерев’яних уламків, відполірованих водою, а потім висохлих на сонці. Комиш легко зайнявся, та втримати невеликий вогонь я не зміг. Він спалахнув дуже яскраво, полум’я було високе, сипонуло іскрами. Ще й вітру ні грамульки. Просто в небо іскрило. А там іскри перетворювалися на величезні зірки і на тьмяне світло Чумацького Шляху, що вів од нас кудись на Київ, а може, й до самої Москви. Я був далеко від своєї вулиці та й узагалі не боявся, що мене помітять. Мені було байдуже. Хоч би як батьки покарали, то все одно буде мало.

Юрка підійшов майже нечутно, трохи постояв наді мною, а тоді сів поруч. Він сидів і мовчав. І я мовчав. Дивився на зірки — величезні, як людські проблеми: ні тепла від них, ані світла. За кілька хвилин він підвівся й пішов геть. Я мусив його затримати, але не зробив цього. Сам не знаю, чому. Тобто знаю, звичайно, та не можу цього пояснити…

Він повернувся невдовзі, приніс іще хмизу, висипав поруч із тепер уже зовсім невеликим вогнем і почав потрохи підкладати до багаття.

— Чуєш, малий… — хрипко промовив я. — Чуєш?..

Він мовчав.

— Ти пробач мені, — сказав я й відкашлявся, бо вийшло якось геть погано. — Добре?

Він мовчав.

— Я і сам не знаю, що на мене найшло…

То була чиста брехня. І я виправився:

— Тобто знаю, звичайно… Ти пробач, я така паскуда!..

— А де фотоапарат? — запитав він.

І я зрозумів, що він мені пробачив. Ще тоді,