Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Я не міг йому розповісти про Саньку. Але тепер уже й не розповісти не міг. Бувають такі моменти, коли не можна не розповісти. От як батько мені про ті яйця — в морі сьогодні. Він здивувався, звичайно, і знав, що не варто цього робити… Проте не зміг не відповісти. Отак і я не зміг. І я все йому виклав: про Санькиних батьків, про те, що він завтра їде до Казахстану… Тільки про бандерівців не сказав. Нащо воно йому? І так зірок у небі вистачить. Просто сказав, що Санькині батьки — бандити. Зрештою, це ж правда!

— Бандити різні бувають… — задумливо сказав малий. — Он «Велікалєпная сємьорка», наприклад. Вони ж також бандити по-своєму. Чи там мушкетери… То що ж, у них за це дітей забирати?

Комарі заїдали, та нам навіть чухмаритися було ліньки. Я тільки водив рукою малому по спині, зганяючи клятих кровососів. Зрозуміло, що це не вирішення. Тільки відігнав, вони тут же повернулися.

Потім ми загасили вогонь і пішли додому.

— Що скажемо? — спитав він, коли ми вийшли на Поштову.

— Я сам скажу. Ти мовчи.

Проте нічого говорити не довелося. Ну, принаймні такого, яке ми собі планували.

Заходячи до хати, я готувався до бою. Та мама не зустріла нас криком, як слід було чекати. Вона сиділа з батьком за обіднім столом, дивлячись у вікно до Ревміра. Ясна річ, тут горіло світло, вікно було темне, тож нічого вона там бачити не могла. Це Ревмір міг її бачити, якщо, звичайно, дивився. Батько теж був набурмосений. А на столі між ними лежав мій фотоапарат «Смена-2».

У такій ситуації мовчки піти до себе в кімнату — це було як утекти. Тобто тоді вже ніякого бою. Суцільна кара. Я зайшов до кухні й сів на вільний стілець. Був іще один — аж за столом. Але, щоб до нього дістатися, треба було обійти стіл і пройти поруч із батьком чи з мамою. Малий у мене сміливий, але обережний. Він підійшов до мене і став поруч, притулившись своїм плечем до мого.

Я трохи розвернув до нього ноги, й він мовчки сів мені на коліна. Тепер він міг утекти будь-якої миті, а я вже був приречений. Навіть мама мене могла дістати без труда й без особливо різких рухів.

Я вирішив іти в наступ.

— Санька приходив?

— Ні, мама його, — після паузи відповів батько.

— Вони його тепер не відпустять?

— Ну, як його не відпустиш? — зітхнув батько. — Не на ланцюг же, як Тобіка!.. Ще якби не твій апарат, може, і спробували б відмовити чи переконати… А так…

— А до чого тут фотоапарат?

— Ти ще питаєш! — вибухнула нарешті мама. — Хто тобі дав право без дозволу батьків…

— Я тобі що сказав! — урвав її батько неголосно, але так страшно, що вона моментально замовкла.

— Якби в мене були гроші, я б дав йому грошей, — тихо сказав я. — А що я мав робити — красти у вас?

Мама знову спробувала щось гримнути, проте вчасно себе опанувала.

— Ти зробив правильно, — сказав батько, і я відчув, що зараз заплачу, як дитина. — Ти зробив так, як зробив би дорослий мужчина. І я тобою пишаюся.

Мій малий повернув голову майже на сто вісімдесят градусів, потилицею до батька, а обличчям до мене. Зуби його вишкірились у щасливій усмішці. Та до мене вона не дійшла. Не той я мав настрій, аби відповідати на неї.

— Ну, шо ж ти таке кажеш! — вибухнула мама з новою силою. — Він же тепер сам буде вирішувати, що добре, а що погано! Він же тепер зовсім нас ні у грош не буде ставити! Він же дорослий!

Останні слова прозвучали так образливо, що я ледве стримався. Та й то не тому, що такий стриманий, а лише тому, що мав такого могутнього захисника, як батько.

— То Санька поїде в Казахстан? — знову спитав я.

Вони довго мовчали. Потім батько сказав:

— Я вважаю, що йому їхати не слід… Він не пам’ятає тих батьків. Вони його теж не впізнають… Але… Але він… Його не втримаєш. І не треба втримувати. Вони так вирішили. Дали йому грошей, завтра куплять квиток…

— Його били? — спитав я.

— Його вбити мало! — знову заговорила мама. — Скільки мати витримала! Скільки їй казали, що яблуко від яблуні… А він!.. Скільки вовка не годуй!..

— А якби це був твій син? — батько підвищив голос.

— Я проти советської власті не воювала! — вигукнула мама.

— І це правда. І це правда… — тихо обм’як батько.

І всі замовкли. Тільки малий знову повернув голову до мене і дивився в очі своїми нажаханими оченятами. Я взяв його рукою за плече, притягнув до себе і притиснув. І він розплакався. Та так відчайдушно, що я відчув, як із моїх очей теж покотилися сльози. І мама заплакала. А батько підвівся і вийшов із хати.

— Батьку! — крикнула йому навздогін мама.

Він уже у дверях озирнувся.

— Ну, скажи ж їм!

Отут я, знаєте, по-справжньому злякався. Якщо це все — не все, тобто не найстрашніше, то що ж вони нам іще приготували? Якої ще правди не розказали? Мені запаморочилось у голові. А мій малий перестав плакати й іще тісніше приліпився до мене.

Батько стояв у дверях і дивився на Тобіка. А може, й не на Тобіка, а просто в темряву. Тиша в хаті дзвеніла, ніби сотня комарів. Якби звідси, з хати, було видно зірки, то — я впевнений — вони б зараз зблідли від сяйва однієї — нової, нікому ще не відомої.

Батько плюнув у двір, повернувся і сказав:

— Це не тому, що ми вас хочемо покарати. Просто інакше ми не впораємось. У мене й у мами стільки роботи! Починаються жнива у колгоспах. Ми будемо на роботі пропадати день і ніч. А ви завтра їдете до баби. На Донбас. Поїзд — завтра ввечері.

Розділ 14

От і з’їздив у Крим! Ще й не хотів, дурак такий! Ото лучче було согласиться й не мантачитися! Сказано тобі: «Йди додому пакуй вещі!». Іди й пакуй. Так нєт же! Обидився, ципльонок жарений! Поговорив із бабусею — ну, й іди додому! Вона ж заявлєнія не робила! Ні. Так чого ж тебе поперло на роботу?

А там сюрприз: прийшла Свєткина мати із заявлєнієм. Свєтка пропала. Учора додому не приходила. Сьогодні не об’явилася. Мати думала, що вона в подружки, а подружка каже, що