Сергій Оксенік - Вбивство п’яної піонерки

Я б цій мамаші голову між ногами зажав — і ремньом по задниці, по задниці! Ох, як би я її відходив! Якби хто міг собі таке приставить! Де ж ти, зараза, раньше була? Чи як твоя єдиная доця приходила в час ночі, ти нічо поганого не подумала? Дать їй по сраці — не додумалася? Їй-бо! Мене всього аж трясло, коли я прочитав заявлєніє і подивився на цю курку. Зарьована, без кінця сякається в таку мокру хустку, що краще вже на підлогу б… Жалко її, канєшно, тільки ж хто їй винуватий? Я ж учора до неї заходив! Чи позавчора? У мене від цього заявлєнія голова кругом пішла.

— Значить так, Ревміре, — сказав начальник. — Берете мотоцикл, із коляскою, бігом їдете до гражданки Котенко, берете фотографії — і через десять минут назад!

— Які фотографії? — не пойняв я.

— Як які? — Степан Пилипович звів брови аж до волосся. — У гражданки Котенко дочка пропала, а старшина міліції питає мене, які фотографії?

— Так нашо мені фотографії, товаришу капітан? Що я, її не знаю?

— Гражданка Котенко, — тихо й сочуственно сказав начальник, — почекайте нас, пожалуста, в коридорі.

Вона встала і вийшла. Тобто зробила, шо її просили, та при цьому можна було подумать, шо вона нічого не пойняла, шо їй кажуть.

— Ти шо за цирк перед пострадавшею влаштовуєш? — засичав на мене Степан Пилипович, коли зачинилися двері. — Ти шо, не понімаєш, що нам треба зараз її фотографії на желєзну дорогу, на автовокзал, на річний вокзал?..

— Ви думаєте, вона втекла?! — я був убитий.

— А ти шо думаєш?

Слава богу, мені хватило собразітєльності не відповісти йому правду. Бо те, шо я думав, раптом здалося таким ідіотським… Тому я просто промовчав.

— Ну? — нетерпляче сказав начальник.

— Поняв вас, — наскільки міг твердо, відповів я. — Єсть привезти фотографії!

— Виполняй!

— Єсть! — і я вибіг із кабінету.

Канєшно, краще всього було просто скорчить дурня і виконувать те, шо мені сказали, без усякої ініціативи.

Я підібрав у коридорі зарьовану Свєткину матір і повів її на подвір’я, до гаража. Перед його ворітьми стояв трофейний німецький мотоцикл «БМВ». Без коляски. На його потрісканій задній сідупщі сидів завгар старшина Жора Скитов і курив «Казбек». Жора Скитов завжди курив «Казбек» і навіть на дурнячка нікада не курив ні «Памір», ні «Приму», ні даже «Спорт». Міг іще так, без охоти, взяти «біломорину» в начальника, коли той був добрий. А щось інше — ні. Нічого.

— Харош, Жора, курити! — гукнув я ще з дверей. — Давай виганяй мотик!

Замість відповіді він по-царськи повів рукою на заслуженого німця.

— Жора, на етому металоломі сам їздяй! — суворо сказав я йому. — Начальник отділєнія сказав, щоб ти дав із коляскою.

— Мінє он такова не казал! — ліниво процвірінькав Жора й відвернувся.

— Жора, не хочеш — не треба. Ось є гражданка потєрпєвша. Давай зганяй до неї додому по пісках, получи фотографії її дочки і швиденько назад. Мені й так є чим заніматься.

— Ха-ха! — відповів він. — У міня свої обязаності.

— Так шо? — здивувався я. — Ти ж їх не ісполняєш. Так будеш ісполнять мої. По руках?

Жора зразу сховав руки за спину й відступив на півшагу. Ви думаєте, що це за муру я йому заливаю? Це — довга історія. Я вам якось другим разом розкажу. Тіко він сильно боїться, що його переведуть в участкові. Та й чого йому? Зарплата така ж, як у мене, а робота — з машиною та з двома мотоциклами. Кажний справиться.

— Так, Жоро, або давай мотик, або я йду до начальника!

— Скитов! — пролунав над нами голос Степана Пилиповича, наче труба заспівала. — Ану кончай базар. Тут кожна секунда на вєс золота!

— Та а шо ж он не сказав, Степан Філіповіч? Я ж не могу його мислі читать!

— От я щас спущусь, і ти у мене все зможеш, Скитов, — і корпус начальника зник із підвіконня.

Можна було подумать, шо він справді зараз спуститься.

Через півхвилини в гаражі загуло, і Скитов виїхав на світло в сідлі «Урала». Як на коні.

— Пожалуста, — сказав він мені, злазячи з мотоцикла. — Било би за шо базар затівать! Токо імій в віду, шо там бензину нєту. Нє, ну до автороти хватіт, а там заправся.

— Скитов, — сказав я йому так спокійно, як начальник наш говоре, — я щас із тебе бензін весь видушу.

Ну, я правільно сказав. Він тут же пішов назад у гараж і виніс каністру, з якої залив… Нє, не повний бак, але більше половини. Щоби такий жлоб, як Скитов, залив повний бак — цього не бувало. І, мабуть, нікада не буде.

Ми виїхали з воріт, і пострадавша почала говорити:

— Жора — він вапще неплохий. Це він переді мною…

Тут я дав газ — і звук пропав. Вона говорила всю дорогу додому (я бачив краєм ока), та жодного слова я, конєшно, розібрати не міг. Та й узагалі її не чув. Може, вона далі розповідала про Жору: може, питала, чого це ми аж через Одеську поїхали; може, викладала свої погляди на те, де стоїть шукати її Свєтку…

Для мене все те не іграло ніякого значення. Важливо було тільки одне: чи є під «Піскарем» машини. Їх виявилось аж дві. Причому обидві — чорні «Волги». Ну, такого уровня гості в нас, у Варварці, бувають нечасто. Значить, директор на посту.

Я повернув ліворуч, потім іще раз ліворуч і погнав по Клубній. Ну, погнав — це я так, іносказатєльно. Бо гнати по Клубній навіть пішки небезпечно. А вже на якихось колесах — то тим боле. Та по ній ніхто ніколи й не їздить. Усі об’їжджають чи по Очаківській, чи по Лікарняній.

Біля самого свого дому потєрпєвша замовкла, ніби радіо виключили.

— У вас фотографії всі в одному місці? — навмисне спитав я здалеку.

— Ну, як… — вона задумалася, про що це я.

— Тоді давайте так, — перебив я її мисль. — Ви зараз шукайте фотографії — виберіть найсвіжіші, такі, де вона найбільше похожа на себе сьогоднішню. А я тим времінєм зганяю по ще одному дєлу й, поки ви знайдете, повернуся. Харашо?

— Ага, — сказала вона слухняно. Де й поділася та подозрітєльність, що була вчора!

— І ше знаєте шо?.. Може ж, вона прийде… То ви вже нікуда з дому не йдіть. Харашо?

Це я, конєшно, брехав, але що ж… А як тут не брехати? Тим більше, шо я ж і не знаю нічого навірняка.