Євгеній Павлович Литвак - Епоха слави і надії, Євгеній Павлович Литвак

Знаєте, це було б дуже дивно: маючи гроші, почати витрачати їх в кінці, перед смертю. В цей час абсолютно не хочеться йти в магазин і купувати, наприклад, нову сукню, хоча я дуже любила шопінг раніше. Сукні втратили сенс. В кінці ти абсолютно чітко усвідомлюєш: безглуздо витрачати гроші на новий одяг або інші речі. Якщо хочете витратити гроші – витрачайте їх на враження. Чи хоч би не примушуйте себе відмовлятися від вражень, витративши все на матеріальну, по суті непотрібну вам нісенітницю.

Витратите день, щоб поїхати, нарешті, на пляж – вибратися в поїздку, яку ви давно відкладали. Пориньте в воду, зарийте пальці в пісок. Відчуйте солону воду на своєму обличчі. Відчуйте себе частиною природи.

Відчуйте цей момент, насолодіться ним, а не намагайтеся впіймати це в камеру вашого смартфону. Безглуздо витрачати життя через екран, безглуздо витрачати час на пошуки ідеального кадру! Просто насолоджуйтеся цим моментом. Самі! А не намагайтеся впіймати його для когось іншого.

Так ось риторичне питання. Час, який ви щодня витрачаєте на макіяж і укладання – воно дійсне того коштує? Ніколи не розуміла цього в жінках.

Серйозно: робіть тільки те, що примушує ваше серце битися швидше, а вас – почувати себе щасливим. Хочете торт? З'їжте – і ніякої провини!

Скажіть "ні" тому, чого ви не хочете. Перестаньте думати про те, що подумають про вас і ваше життя інші. Так, у них можуть бути інші уявлення про те, як потрібно і правильно. Але ви можете побажати прожити найзвичайніше, зате повне щастя життя – і будете абсолютно праві!

І останнє. Якщо можливо, зробіть добру справу для людства (і мене) – станьте донором крові. Цим ви врятуєте чиєсь життя, а заразом і самі відчуєте себе краще. Кожна здача крові може врятувати життя! Це величезний вклад, який доступний кожному".

Ніколас розглядав Ганну, гладив її по руці і сказав їй прямо в очі:

– Всім завжди від мене щось було потрібно. Я міг дати їм це, і вони пішли б. А тобі треба лише моя присутність в твоєму житті. І ти ніколи мене не залишиш, скільки б я себе тобі не віддавав.

Глава 23

"Великі справи, потрібно здійснювати нероздумуючи, щоб думка про небезпеку, не послабляла би відвагу і швидкість".

Гай Юлій Цезар.

Жовтневий Стамбул зустрів їх легкою осінньою прохолодою і жвавими, навіть вечірньої пори, вулицями. Попри те, що оксамитовий сезон закінчився, потік туристів, здавалося, не вичерпувався в цьому місті ніколи. Почалася пора книжкових ярмарків і авангардних виставок. До того ж місто готувалося до головного свята – Дня Республіки.

До початку показу залишалося всього нічого, так що Ганні довелося приводити себе до ладу прямо в літаку. Їй навіть вдалося переодягнутися в тісній кабінці в приталену закриту сукню в підлогу. Щоб віддати данину поваги місту, що приймало їх, і шейхові, Ганна вибрала наряд з традиційними елементами – золотистою вишивкою по краю подола і рукавів, що розширювалися від згину ліктя. Якби Ніколас не знав, вирішив би, що вона вийшла прямо з салону краси, а не з літака. Він був закоханий в неї, як хлопчисько.

Вони промчали по колишній столиці імперій на максимально допустимій швидкості. Взагалі весь їхній шлях із Росії до Стамбулу нагадував одну суцільну гонку за часом, який вже йшов на хвилини. Здавалося, вони вже і забули, яке це – жити в розслабленому розміреному ритмі, не перехоплюючи рідкісні хвилини спокою ривками – недовгими прогулянками та вимушеному відпочинку в лікарні.

– Твоя тринадцята сукня. – Задумливо сказав він, постукавши пальцями по підборіддю. – Я вважаю, ти повинна представити її сама, особисто.

– Та яка з мене модель? – Дівчина здивовано підняла брови. – Я жодного разу не виходила на подіум. Про що ти взагалі?

– Мені надіслали фотографії готового образу і, повір, зміїний принт у поєднанні з пір'ям, як у ловця снів, нікому не підійде краще, ніж тобі, – завірив її Ніколас.

– Як у ловця снів? – дівчина вигнула брови. – Знаєш, я не замислювалася, але тепер, коли ти сказав, у цій сукні…

– Ти будеш, як…

– В твоїх обіймах! – Схвильовано вигукнула Ганна. – Тепер я точно знаю, як вона називатиметься – "Обійми".

– Значить, ти згодна? І навіть думати не смій, що в тебе не вийде.

– Я згодна, згодна, але до нього йдуть дуже незручні туфлі. Красиві, але, боюся, що…

– Шампанське. – Несподівано заявив Ніколас. – В разі чого, скажеш, що трохи перебрала з шампанським. Нехай краще думають, що ти не вмієш пити, чим, що ти не вмієш ходити на підборах, – вони переглянулися і дзвінко, весело розсміялися.

Тим часом, автомобіль плавно зупинився біля входу в ресторан, де повинні були відбутися святкування дня народження місцевого шейха і перший показ мод Ганни. На вулиці юрбилися сотні людей – журналісти, що бажали привітати та висловити повагу шейхові і просто вуличні роззяви. Вони стояли вздовж червоної доріжки, за умовними обгороджуваннями з тонкої бордової стрічки, що кріпилася до позолочених низьких стовпчиків. Втім люди, що штовхалися ліктями і намагалися пробитися до перших рядів, не порушували межі і не заважали гостям, що прибували.

Більшість запрошених вже знаходилися в середині будівлі і лише одиниці, такі, що запізнилися, як Ніколас з Ганною, чинно ступали по червоній доріжці під яскравими спалахами фотоапаратів, жадібних до новин і знаменитих осіб, журналістів. Іноді вони зупинялися попозувати на камеру або нашвидку відповісти на кілька з сотні питань, що сипалися з всіх боків.

– Ну що? Ходімо?

Ганна, зробивши глибокий вдих і трохи заспокоївшись, згідно кивнула.

Вийшовши з автомобіля першим, Ніколас подав їй руку і тихо прошепотів на вухо:

– Не бійся. Якщо щось, я поруч.

І їх приголомшило гулом голосів, сміху і музики, що доносилися з будівлі. Ледве вони піднялися на ліфті на самий верхній поверх, як Ніколаса і Ганну одразу перехопили кілька охоронців і провели до шейха. Вони обмінялися з ним теплими вітаннями, ніби старі друзі або хороші знайомі.

Ніколас простяг шейхові, заздалегідь підготовлений подарунок, загорнутий в гарну упаковку – ловець снів, якого він зробив спеціально для іменинника. Той, як його прихильник, буквально світився від радості і хвалився друзям, тим, що сам Ніколас Романов підготував для нього єдиний і унікальний в своєму роді предмет. Враховуючи, що за життєвих обставин, що склалися, Ніколас давненько закинув цю справу і ні за які гроші не брав замовлення, подарунок був ще ціннішим.

– Ніколас! Скажіть пару слів для інтерв'ю. – Перекрикуючи гул голосів, звернулася до нього журналістка, що