Віталій Юрченко - Пекло на землі, Віталій Юрченко
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Намагався я, згідно інструкції, впливати на господарський стан пункту, їду, одяг, санітарний стан, але мене всюди посилали «подальше». Звернувся до завхоза, як би там порцію каші збільшити, круто вже надто, а він мені: «Не ваше діло; нам норми й приписи прислано». Нагадаю лікпомові, щоб отого біднячину старенького звільнити від праці, а він відрубає: «Ви мені не указ. У мене інструкція на те є». Раджу старості, щоб днювальних збільшити, вода б у шатрі була щоразу, пайки хліба за дня розділили б, а він каже, що це «разгавор у пользу бєдних». Зауважу конвоїрам, щоб менше лаялись до в’язнів, а вони – котрий усміхнеться, а котрий і мені загне «трьохетажного».
Коротко кажучи, «воспітатєль» на пункті був якраз «приший кобилі хвіст». Найвідповідніша робота була б газетку почитати людям, але їх ми довго не бачили. Усні мої розмови з в’язнями не мали успіху. Більшість їх вважали мене запроданцем. Це гнобило мене і я кілька разів відмовлявся від такої праці, але Шібанов чи в жарт, чи серйозно нагадував про карцер. В’язні терпіли болі моральні й фізичні, а я тільки моральні. Голодний був однаково, бо на одних харчах були всі, крім охорони.
28 березня.
Ранком викрилась прикра крадіжка у рукрабовім відділку (він відгородив для себе й для канцелярії частину шатра). Крім власних річей, білизни, сухарів, кілька фунтів сала й цукру, забрано всі рисунки, пляни, а разом з цим плян, надісланий з участку. Рукраб був дуже збентежений.
Вигнали всіх на нари. Рукраб об’явив про крадіж і просив – мало-мало не плакав, щоб віддали чи підкинули хоч плян, – одежу й харчі він дарує. Ніхто не обзивався. Шібанов ходив перед лавами й вовком зиркав на кожного. Коли кінчив рукраб, він виступив:
– Проізашла нєбивалая, нєдопустімая штука. Безумец вор нє рассчітал, с чем шутіт. Опомнісь, кто ето сдєлал, ібо… я поставлю на ногі всєх, буду па очерєді держать всєх в карцере, заморожу в снегу, но доб’юсь. Шомполамі на спінах ваших виб’єм плани. Я прілажу всєх способностей, не останавліваясь ні перед какімі ужасамі, но плани найду. Я шесть лєт безпреривна с контрревалюцієй баролса і нє такіє гнусності разкапивал. Сто душ унічтожу самой гнусной смертью, но дабуду плани. Я начну стрелять через десятаво, через п’ятаво, но… я… – і закашлявся від лютування.
– Гражданін начальнік. Всі не винні. За одного-двох ми відповідати не…
– Малчать, сукін син… – і витягнув револьвер. – Я гвоздем за язикі тянуть буду, но добюсь…
Підступив рукраб і став шептати. Шібанов вислухав, помовчав і промовив: «Согласен», а далі заговорив уже нижче й спокійніше:
– Дайом возможность образумітса безумцу, а вам всем подействовать на нєгадяєв. Сейчас распустім всех, но чтоб на утро плани билі на месте, в каком би відє оні нє очутілісь. Єслі же нєт… – вихопив револьвер, посинів і зашипів: – То уж на себя не пеняйте. В крові утоплю вторую палатку.
Натякнув на шатро блотів, бо воно по сусідству з рукрабовим відділком.
Випровадивши всіх на роботу, Шібанов зібрав весь персонал і пішли шарити: зразу в канцелярії всіх до одного, а потім по шатрах. Шукали в кишенях, мішках, ламали замки в сундуках, корзинах, копирсали в снігу, в усяких дірах. Пройшли перше шатро – нічого не знайшли, оглянули друге – теж нічого, аж у третьому завхоз витягнув з корзини рукрабову теплу сорочку і добрий шмат сала.
– Є, – радісно скрикнув він, ніби відкрив давно вишукуваний золотий поклад.
Обступили корзинку.
– Чия? – запитав наїжений Шібанов.
– Ето… ето моя, но я… нєт… – замикався побагровілий староста. – Ето… ето падлог…
Шібанов приклав револьвер йому до лоба.
– Падлог? Падлог? – зашипів. – Гдє плани? Где плани, гаварі.
– Гра… граждан…ін начальник, – упав староста на коліна і став благати. – Ето нєдаразумєніє. Ето кто-то па злабє. Ето…
– Гдє плани, прізнавайсь, босяк ти патентований, – і зачав місити револьвером у груди, в плечі, примовляючи: – А пайкі продавать, спекуліровать – нєдаразумєніє? А взяткі брать – ета па злабє? А… Обискать єво да тщательна…
Два конвоїри підбігли й стали роздягати: в гаманці було 125 карб. усевлонських грошей, а в онучах ушитих 256 карб. радянських.
– Ого! Немаленьку сумку назбирав, – усі ми дивувались. – Це лиш за місяць, а коли б послужив ще з пару – багачем став би.
– А ета тоже нєдаразумєніє? – штовхнув чоботом Шібанов з усієї сили в зуби. – Гдє плани, бандіт? Плани давай сейчас… Уложу, – і бахнув.
Ми поприсідали. Капут старості – гадали. Але це лиш прийом.
– Нє я… правду гаварю, – простогнав староста.
– А кто же? Кто, нє тяні! – скреготав Шібанов і знов затовк старосту ногами.
– Ой, нє знаю… Блоти із втарой пал…
– Как фамілії? Фамілії назві…
– Ой, нє знаю…
– Раздеть догола, связать і в снег… – наказав Шібанов і вийшов.
Старосту Кадюкова в одних калісонах, босого, спутаного, зі зв’язаними руками вивели й кинули в глибокий сніг.
– Ой, – жалібно застогнав і завертівся Кадюков. – Ой, дайте старшево. Ой… – стогнав і дріжав.
– Ну, скажеш? – прийшов Шібанов.
– Ой, нє знаю, клянусь… Пожалейте…
– Но кто же? Аткуда, ти сукін син, рубаху, сало взял?
– Ой, мне блоти далі…
– Фамілія?
– Нє знаю… со втарой…
– А в ліцо узнаєш їх?
– Нє знаю… может…
– Конвоїри! Атвєсті в палатку…
Пошукування продовжувалось. Не знайшовши більше нічого в шатрах, шпортали в снігу, на дворі, в кладовці, коло кухні і нарешті в конюшні найшли притрушені сіном на шматки порвані пляни. Їх зібрали до клаптя, зробили з борошна клей і стали складати генеральний плян. Не вистарчало трьох шматочків і якраз на важливому місці, тому всього пляну не можна було змоделювати. За це пізніше рукраб дістав гостру догану з участку.
А вечером так нагло розвінчаний староста Кадюков кілька разів обходив окремо виладнане друге шатро і пізнавав тих, що йому дали крадені речі. Чи він не запам’ятав добре облич, чи жалко було виявляти безсумнівну жертву, чи, замість справжнього злодія, видивлявся йому найнемиліших в’язнів, – Господь його знає. Момент був загально-напружений. Всі 186 чоловік почували себе не легко, бо найчеснішого, що тільки Богу духа винен, можна оголосити злодієм і стати на тортури. Картина була подібна на ті старі часи, коли всеможні владарі-поганці на вибір брали жертву – яка наймиліша чи найогидливіша.
За третім разом Кадюков показав на двох: одного з хозкоманди хворуватого білоруса, а другого українця Федорчука. Це їм, як грім на голову. Федорчук зі страху й вимовити нічого не міг, а білорусин плакав, клявся, що староста на нього злий, бо хабарником його назвав.
Кожний в’язень побожився б, що вони нічогісінько не винні, але атмосфера створилася така трівожна, що ніхто й не писнув. Кругом конвоїри з багнетами, а спереду набурмосений Шібанов, готовий щохвилі випалити з нагана. Обох в’язнів голих кинули до карцеру.
Я пробував довести Шібанову, що
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пекло на землі, Віталій Юрченко», після закриття браузера.