Маріо Варгас Льоса - Зелений дім

Лаліта принесла на терасу стілець для дона Акіліно, повернулася в хижку, чути було, як потріскує вугілля в жаровні, запахло смажениною. Хлопчаки залізли старому на коліна, той їх пестив, водночас випиваючи з Адріаном Ньєвесом. Коли Лаліта вийшла на терасу, витираючи руки об спідницю, вони вже допили пляшку.

— Таке гарне волосся, — мовила вона, гладячи дона Акіліно по голові. — Щоразу біліше й тонкіше.

— Хочеш, щоб твій чоловік також заревнував? — всміхнувся старий.

Зараз буде вечеря, доне Акіліно, я приготувала для вас щось таке, що вам смакуватиме, а старий крутив головою, намагаючись вивільнитися з рук Лаліти, — якщо ти не залишиш мене в спокої, то пострижуся. Хлопчаки стояли перед старим у ряд, неспокійно й допитливо дивлячись на нього.

— Знаю, на що вони чекають, — сказав старий. — Я не забув, подарунки є для всіх. Для тебе, Акіліно, справжній чоловічий костюм.

Косуваті очі найстаршого радісно заблищали, а Боніфація сперлася на поруччя. Старий встав, спустився по сходах і повернувся на терасу з пакунками, які хлопці видерли в нього з рук, тоді підійшов до Адріана Ньєвеса. Вони почали розмовляти, і Боніфація побачила, що дон Акіліно час від часу позирає на неї спідлоба.

— Твоя правда, — озвався старий. — Адріан каже, що сержант добрий християнин. Ну то йди і візьми собі ту тканину, це мій весільний подарунок.

Вона хотіла поцілувати йому руку, але дон Акіліно незадоволено ухилився. І поки Боніфація поверталася на пліт, пересувала скриньки й діставала тканину, вона чула, як старий і лоцман таємничо перешіптувалися, а коли крадькома зиркнула на них, то бачила їхні обличчя, наближені одне до одного. Боніфація піднялася на терасу, і вони замовкли. Зараз ніч пахла смаженою рибою, сильний вітер шарпав лісом.

— Завтра дощитиме, — сказав старий, нюхаючи повітря. — Погано для торгівлі.

— Вони вже повинні бути на острові, — промовила Лаліта під час вечері. — Відколи вони відпливли, минуло десять днів. Ти розповів йому, Адріане?

— Дон Акіліно зустрів їх дорогою, — повідомив їй лоцман Ньєвес. — Крім жандармів, там ще були солдати з форту Борха. Сержант правду казав.

Боніфація помітила, що старий скоса, немовби з неспокоєм, дивиться на неї, не перестаючи жувати. Але за хвилину він знову всміхнувся і почав розповідати про свою подорож.

Коли вони відпливли в похід уперше, то повернулися через п’ятнадцять днів. Лаліта сиділа на вершечку яру, сонце забарвлювало озеро в червоний колір, і раптом вони з’явилися біля гирла протоки: один човен, другий, третій. Лаліта схопилася, — треба сховатись, — але зразу ж упізнала їх: у першому човні був Фусія, в другому — Пантача, в третьому — уамбіси. Чому вони повернулися так швидко, адже казали, що через місяць? Вона збігла вниз, до причалу, і Фусія: Лаліто, чи Акіліно вже приплив? А вона: ще ні, — а він: от собацюра. Вони привезли лише кілька крокодилячих шкур, Фусія страшенно лютував: Лаліто, ми поздихаємо з голоду. Уамбіси, розвантажуючи човни, сміялися, їхні жінки крутилися довкола них, без угаву вищали, і Фусія: подивись-но, як ці сучі діти радіють, а було б із чого — припливли ми до селища, однак шапрів там і слід прохолов, отож уамбіси все спалили і відрубали голову собаці. Марна подорож, ані кульки каучуку, лише шкури, які нічого не варті, а ці дурні радіють. Пантача стояв у трусах, шкрябаючи в себе під пахвами, — треба йти в глиб сельви, хазяїне, вона велика й повна багатств, — і Фусія: йолопе, щоб іти далі, нам потрібен лоцман. Вони подалися до хижки, поїли бананів і смаженої маніоки, Фусія увесь час говорив про дона Акіліно: що могло статися зі старим, він мене ще жодного разу не підвів, — а Лаліта: цими днями страшно дощило, очевидно, він десь сховався, аби те, що ми в нього замовили, не намокло. Пантача, лежачи в гамаці, чухав голову, ноги, груди, — а якщо човен перекинувся на порогах, хазяїне? — і Фусія: ну тоді ми пропали, не знаю, що й робитимемо. І Лаліта: не лякайся так, уамбіси засіяли маніокою весь острів, поробили навіть невеличкі комори, — а Фусія: дурниця це все, того врожаю довго ждати, і потім — це дикуни можуть жити з самої маніоки, але не християни, зачекаємо ще два дні — якщо Акіліно не припливе, то потрібно буде щось робити. Через хвилину Пантача заплющив очі й почав хропіти, Фусія трусонув його, — нехай уамбіси, перш ніж уп’ються, порозвішують шкури, — а Пантача: спершу треба трохи відпочити, хазяїне, бо від того веслування я весь як поламаний, — і Фусія: ідіоте, ти що, не розумієш? Залиш мене наодинці з моєю самичкою. А Пантача, вирячивши очі: хазяїне, ви маєте справжню жінку, — і з сумним виглядом: я вже кілька років не знаю, що таке біла жінка, — а Фусія: забирайся геть. Пантача пішов, схлипуючи, — і Фусія: ну от, пішов себе дурманити, швидко, роздягайся, Лаліто, чого ти чекаєш, — а вона: у мене місячні, — а він: ну то й що. Надвечір, коли Фусія прокинувся, вони пішли до селища, де смерділо горілкою масато й заточувалися сп’янілі уамбіси. Пантача кудись подівся. Вони знайшли його на другому боці озера — він розіслав на березі свою мату, і Фусія: ну, хіба я тобі не казав, спить собі найкращим чином. Пантача щось бурмотів крізь зуби, сховавши обличчя в долонях; під горнятком, повним зілля, палав вогонь. По його ногах повзали жуки, і Лаліта: він їх не відчуває. Фусія загасив вогонь, копняком відкинув горнятко в воду, — спробуємо розбудити його, — і вони удвох шарпали Пантачу, — щипали, били, а він крізь зуби: я випадково народився в Куско, хазяїне, душа народилася в Укайялі, — і Фусія: чуєш? — І Лаліта: чую, він як божевільний, — а Пантача: моє серце повне смутку. Фусія тряс його, бив ногами, — ти, клятий горянин, зараз не час для очманіння, не можна спати, ми помремо з голоду, — і Лаліта: він не чує тебе, він зараз в іншому світі. А Пантача крізь зуби: двадцять років я прожив на Укайялі, хазяїне, і захопився полюванням на арапайм, у мене тіло міцне, як дерево, москітам не прокусити. Я чекав, доки на воді з’являться пухирці, то арапайми спливають, щоб подихати повітрям (подай мені острогу, Андреасе, тільки міцніше затягни линву), і я забивав їх з першого удару, і одного разу на Тамайя човен перекинувся, я виплив, а Андреас — ні (ти потонув, братику, сирени затягли тебе на дно, тепер ти будеш їхнім чоловіком, навіщо ти загинув, любий Андреасе). Вони посідали, чекаючи, доки він